Саме так каже про себе Галина Семенівна В’язовська із села Михнівка Решетилівської громади на Полтавщині. Та далеко не всім так здається! Чому так, розповість сайт poltavchanka.
“Не так я сцені потрібна, як вона мені”
Пані Галина в Михнівці й народилася, і живе тут майже весь свій вік – 70 літ. Росла з братами і з сестрою без батька, відчуваючи турботу мами і бабусі. Вчилася в сільській школі. А потім, як і все жіноцтво у колгоспному селі, і полола, й сіяла, й роботу на фермі добре знала, та й багато іншої…
Галина Семенівна каже, росла-жила в селі і приросла до нього душею, всотуючи в неї добро і любов михнівського люду, закохавшись у тутешні степ та й в усю природу! А коли закоханий, хочеться ж співати!
“Співаю з першого класу і до 70-ти літ. Я не вчилася у школах музичних. Село навчило. Люди ж співали. Михнівка раніш була величенька. Молоді було багато. Вийдеш ввечері: чуєш – в однім кінці села співають, а там – і в другім. Співають до самого неба! Так і я в людей навчилася”, – розповідає жінка.
А ще додає, що 16 років жила на Херсонщині (а там нині сестра її нещасна в окупації), співала Галина Семенівна у одному з місцевих будинків культури. То одна з працівниць того закладу трохи піднавчила її професійній манері та завжди теж наголошувала, що для того, щоб люди тебе й твою пісню розуміли, серцем співати треба.
Тепер у Михнівці жодний культурний захід не минає без участі Галини Семенівни. Вона й з рідним колективом “Мелодія душі” виступає, і сама, їздить з аматорами із культурними візитами у сусідні села. Може й вірша власного зачитати, чи й у толок заспівати акапельно, що аж зал завмирає від захоплення. Галина Семенівна в колективі найстарша. За словами жінки, в селі й молодь дуже на сцену не хоче, не те що літні люди. Та до старших за себе жінка часто звертається за порадою, щоби щось хорошого, серйозного і старовинного взяти у свій репертуар.
“Не так я сцені потрібна, як вона мені. Люди в залі дивляться з такою любов’ю, що мені як метелику хочеться літати. І тоді думаю, що я лиш тілом стара та древня, а душею ж молода!”, – філософствує співрозмовниця.
“Цій жінці сьогодні 70 років якраз виповнюється, але вона настільки молода душею! – ніби в унісон говорить нам у телефонну трубку староста на території сіл М’якеньківка, Михнівка, Шрамки Наталія Водолівова. – Активнішої пенсіонерки таких літ, та й не лише, в Михнівці немає. Вона кожен концерт на сцені: співає, віршує. Усією душею любить рідне село, а її люди люблять. Діти особливо, у ювілейне свято принесли Галині Семенівні малюнки. Рідний колектив прийшов у гості і з піснями привітав”.
“Сорока ж любить усе, що блищить. Так і жінка!..”
Завжди аматорка-артистка гарно вбрана. Усі сценічні костюми їй до лиця. Але шкодує, що досі не має власної вишиванки і дуже мріє про неї. Та й не лише на сцену полюбляє Галина Семенівна чепуритися. Де б не йшла – косметика й прикраси то – святе.
“Сорока ж любить усе, що блищить. Так і жінка! – сміється-пояснює вона і продовжує. – Як між люди йду, себе завжди до ладу приведу. Та й вдома стараюся. Покійний чоловік з такого приводу завжди казав, як жінка себе не поважає і негарною ходить, то треба хоч людей поважати, до яких іде”.
“Та є у мене ще одна “хвороба” крім сцени, – зізнається жінка. – Рибалити люблю. Усі люди ждуть тепла, а я ще й жду-не діждуся вудки настроїти!”.
Галині Семенівні в радість ловити усе, що ловиться. Та не лише рибалить жінка, а й вудки сама готує та наживку. Мовляв, як волосінь, бува, обірветься, додому до сина не бігти ж? Усе самій вміти треба. Наживка нехитра, хай буде й черв’як: а як начепив на гачок, то треба на нього й плюнути для прикмети і фарту, бо інакше тільки облизня впіймаєш. Та для цієї активістки-рибалки і найменший улов – найбільше щастя. Бо ж справа у процесі! Із задоволенням жіночка ходить і по гриби, і просто гуляє-милується степом, лісом, річкою й селом.
А в селі ще й домашньої роботи вистачає. Як в усіх людей – готування, прибирання, город та живність… Тут Галині Семенівній, яка прокидається раніш сонця, є надійна підмога – невістка Яна.
“О! Такої невісточки немає ніде! Ми все вдвох з нею. Добра, справедлива і ніколи не скаже щось поза очі. Та ще й рибу ловити любить і співає разом зі мною!” – втішається жінка.
Мріє дочекатися, як Україна розквітне
Наша героїня ще й круги з тканини в’яже із задоволенням. А ще більше як в’язати, любить зроблене подарувати просто якійсь добрій людині. Бо ж любить усіх людей. Щоправда крім тих, хто при силі чи при здоров’ї слабшого за себе зобижає. Тоді Галина Семенівна каже, що стає як їжачок і з усіх сил захищає пригнобленого. За словами жінки, на її життєвому шляху траплялося мало поганих людей і це велике щастя. А ще є кілька особливих – вони, як і рідня, розрадять, коли найтяжче.
Окрім власної вишиванки, є у Галини Семенівни ще одна мрія – головніша. Хочеться жінці дуже дочекатися перемоги Батьківщини в цій страшній війні.
“Та не просто закінчення війни діждатися, а й дожити до того, як Україна розквітне, як квітка. Дуже Бога про це молю! – каже вона і звертається до захисників. – Усім селом переживаємо за вас, дорогі мої діти. Бережіть нашу Україну. Старайтеся, щоб і живими лишитися, і москалів прогнати. Здоров’я вам, терпіння, мужності. росія ж не знає, кого вона зачепила. Ми ж козацького роду – не дамо поступу, станемо в один кулак. Краще українців не займати!”.
****
Цікаво, що в цьому матеріалі часто зустрічається слово “любить”. Вправні журналісти намагаються уникати словесних повторів, та в історії про Галину Семенівну В’язовську це просто нереально. Бо дуже багато всього вона в житті любить, а найбільше – саме життя!
