В історії Другої світової війни часто згадуються імена генералів, дати битв і назви фронтів. Але за сухими рядками підручників — долі мільйонів, і серед них особливе місце займають жінки. На Полтавщині, як і по всій Україні, саме на плечі представниць прекрасної статі лягла вся вага окупації, страху, втрат і виживання. Вони виховували дітей під свист куль, рятували сусідів, ризикували життям, працювали до знемоги та щодня робили неможливе — жили. Далі на poltavchanka.
У війни — не жіноче обличчя
Історики стверджують, що жінки воювали в грецьких військах ще у IV столітті до нашої ери. Це відбувалося в Афінах і Спарті. Пізніше вони брали участь у походах Олександра Македонського. Як писав історик Микола Карамзін, слов’янки нерідко ходили на війну з батьками та чоловіками, не боячись смерті. Після облоги Константинополя греки виявили серед загиблих слов’ян велику кількість жіночих тіл. Тоді матері, виховуючи своїх дітей, готували їх бути воїнами. З пізніших джерел відомо, що в Англії у 1560–1650 роках формували шпиталі, в яких служили жінки-солдати.
На початку XX століття під час Першої світової війни англійських жінок уже приймали до Королівських військово-повітряних сил. Був сформований Королівський корпус та жіночий автомобільний легіон чисельністю 100 000 осіб. У Росії, Німеччині та Франції велика кількість жінок служила у військових шпиталях та санітарних потягах.
Проте саме під час Другої світової війни світ став свідком справжнього жіночого феномену. Представниці прекрасної статі служили практично в усіх родах військ у багатьох арміях світу. Так, у британському війську було близько 225 000 жінок, в американському — до 450 000, а в німецькому — близько 500 000 осіб.
У радянській армії воювало близько мільйона жінок, які опанували майже всі суто чоловічі професії. Тоді навіть постала мовна проблема: слова «танкіст» чи «піхотинець» не мали жіночого роду, адже ці чоловічі роботи ніколи раніше не виконували жінки. Саме у роки Другої світової війни ці слова отримали жіночі форми.
Як жила Полтавщина наприкінці 1930-х років?
З початком Другої світової війни, а особливо після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року, Полтава — важливий адміністративний і стратегічний центр Лівобережної України — опинилася в епіцентрі воєнних подій. З перших днів німецька авіація постійно бомбила Полтавщину, адже на її території розташовувалися військові аеродроми й важливі залізничні вузли. У вересні 1941 року регіон окупували фашисти, і він залишався під їхнім контролем до осені 1943 року.
До початку війни Полтава була типовим радянським обласним центром із розвиненою інфраструктурою, залізничним вузлом, промисловими підприємствами й навчальними закладами. Жінки, які становили значну частину населення, активно брали участь у виробничому та громадському житті. Вони працювали на фабриках, у сільському господарстві, у сфері освіти та охорони здоров’я. Уже в 1930-ті роки радянська влада добивалася активної мобілізації жінок у «соціалістичне будівництво», і на початок 1940-х вони займали стійке становище в трудовому та політичному ландшафті міста.
Коли почалася війна, чоловіки пішли на фронт, а на плечі полтавських жінок лягла відповідальність за родини, роботу, евакуацію підприємств і установ. З перших днів війни жінки Полтавщини працювали у госпіталях, займалися заготівлею продуктів, забезпечували зв’язок, допомагали у будівництві оборонних споруд. Багато хто добровільно вступав до лав Червоної армії як медсестри та зв’язкові, деякі ставали розвідницями або брали участь у підпільній діяльності.
Окупація принесла з собою репресії, пограбування, голод і страх. Полтавки залишилися наодинці у зруйнованому місті, намагаючись зберегти родини, вижити й, якщо було можливо, чинити опір. Деякі з них стали учасницями підпільних організацій, інші рятували дітей, переховували поранених солдатів, допомагали євреям та іншим переслідуваним.
«Нескорена полтавчанка»
У роки Другої світової війни на території Полтавщини діяла велика кількість різних підпільних організацій. Одна з найвідоміших — «Нескорена полтавчанка». Це була комсомольська організація, ядро якої сформувалося вже у листопаді 1941 року. До її складу входили 20 осіб: 1 член партії, 5 комсомольців і 14 безпартійних мешканців Полтавщини. Очолила організацію піонервожата Полтавської школи №10 Олена Убийвовк, яка була комсомолкою. Дівчина також відома як Ляля Убийвовк. Вона народилася у листопаді 1918 року у Полтаві в родині лікаря. Після закінчення Полтавської школи вступила до Харківського університету, однак після початку німецько-радянської війни повернулася до рідного міста, де організувала підпільну комсомольську групу.
Активісти займалися збором зброї, поширенням антифашистських листівок. За деякими даними, вони розповсюдили щонайменше 2000 примірників. Полтавська група встановила зв’язок із партизанськими загонами, зокрема під командуванням комуніста Жарова, який діяв у Диканських лісах. Організація мала 2 радіостанції, за допомогою яких приймала й передавала в регіоні зведення Радінформбюро. Згодом до «Нескореної полтавчанки» приєдналися інші підпільні групи, що діяли в Абазівці, Шкурупіях, Мачухах, Мар’янівці. Вони брали участь у визволенні радянських військовополонених, готували та здійснювали диверсії, а також зірвали кілька спроб відправити молодь до Німеччини.
У підпільної групи, яка діяла на Полтавщині, не було радіозв’язку з радянським командуванням. Щоб його налагодити, на «Велику землю» направили Валентину Терентьєву. За три кілометри до лінії фронту дівчину зупинила румунська військова жандармерія. Під час допиту вона почала плутатися у свідченнях. Румуни вирішили обшукати місце її затримання й виявили записку, написану одним з лідерів підпільної організації, офіцером Червоної армії Сергієм Сапігою.
Після цього Терентьєва вже не могла наполягати на своїй початковій версії появи. Так було викрито підпільну організацію, що діяла на Полтавщині. У травні 1942 року гестапо заарештувало найактивніших її учасників. Після жорстоких катувань 6 з них — Ляля Убийвовк, Валентина Сорока, Сергій Сапіга, Борис Серга, Сергій Ільєвський і Леонід Пузанов — були розстріляні за міським кладовищем Полтави.
У 1965 році Лялі Убийвовк посмертно надали звання Героя Радянського Союзу. У 1967 році у Полтаві влада встановила пам’ятник Нескореним полтавчанам.
Розстріли, арешти та концтабори
Під час Другої світової війни жінки Полтави та Полтавської області зазнали нестерпних страждань, спричинених нацистською окупацією. Вони стали свідками та жертвами масових розстрілів, депортацій, примусової праці та руйнування сімей. З перших днів окупації Полтавщини нацисти розпочали масові репресії проти мирного населення. У березні 2017 року на території колишніх складів артилерійської бази закритої військової частини у Полтаві під час ремонтних робіт у колекторі було знайдено людські останки. На цьому місці під час окупації німецько-фашистські загарбники облаштували табори для радянських військовополонених: Дулаг 151, Дулаг 205, Шталаг 357. У листопаді 1941 року тут було здійснено масовий розстріл полтавців єврейської національності. Серед них було багато жінок і дітей.
У Хоролі, неподалік Полтави, функціонував один із найбільших концентраційних таборів України — «Хорольська яма». З вересня 1941 року його в’язнями стали близько 90 000 осіб, включаючи жінок-військовополонених. Умови утримання були нестерпними: ув’язнені жили у кар’єрі глибиною до 7 метрів, оточеному колючим дротом, і страждали від голоду, холоду й хвороб.
Жінки, які залишилися жити в окупованій Полтаві, постійно перебували під загрозою арешту або депортації. Багато їхніх чоловіків загинули на фронті. Залишившись вдовами, вони намагалися врятувати дітей від голоду та насильства. У вересні 1943 року, відступаючи під натиском Червоної армії, німці спалювали все на своєму шляху. Постраждала велика кількість сіл, зокрема Рублівка, Чутівка, Луківщина та інші. Жителів цих населених пунктів гнали під конвоєм до радгоспу Стехівка. Тут нацисти загнали понад 400 жінок, дітей і стареньких у приміщення школи. Протягом години вони обстрілювали будівлю з автоматів і закидували її гранатами, а згодом облили бензином і підпалили. Дорослих і дітей, які намагалися врятуватися, вистрибуючи з вікон, фашисти розстрілювали. Вижити тоді вдалося лише двом колгоспникам.
Окрім цього, німці активно використовували жіночу працю на примусових роботах. Працездатні полтавки були зобов’язані працювати на підприємствах, що обслуговували окупантів. Багато з них насильно вивезли до Німеччини. Загалом із Полтавської області було вивезено близько 8 000 осіб. У переважній більшості це були молоді дівчата.
Героїчні полтавки
У роки Другої світової війни чимало мешканок Полтавщини проявили себе як справжні героїні. Жінки Полтавського краю служили в різних підрозділах Червоної армії, зокрема в медичних, санітарних, зв’язкових і розвідувальних служб. Вони демонстрували мужність і самопожертву, виконуючи свої обов’язки як на фронті, так і в тилу. Згадаймо деяких із них.
Олена (Леніна) Мойсеївна Варшавська, доля якої — це доля багатьох її ровесниць. Полтавка народилася у 1925 році у селі Михайлівка Диканського району Полтавської області. Навчалася в музичному училищі імені Гнесіних у Москві й була чудовою віолончелісткою. Як видатна учениця, вона могла евакуюватися, проте в останній момент утекла з потяга й добровільно записалася санітаркою. Батькові вона написала, що тепер їй «потрібна інша музика». Через те, що Варшавська була неповнолітньою, вона змінила ім’я і додала собі два роки, аби її не повернули батькам. До Червоної армії полтавку мобілізували як Олену Варшавську.
Через юний вік дівчину залишили у Москві санітаркою у військовому шпиталі. Лише у 1943 році вона потрапила на фронт. У чинній армії полтавка працювала медсестрою. На своїх тендітних плечах вона винесла з поля бою десятки поранених. Улітку 1943 року героїчна полтавка затримала в районі Орла двох німецьких диверсантів. У червні 1944 року, бувши важко пораненою, вона, долаючи біль, надала першу допомогу та винесла з поля бою 9 осіб. Оговтавшись після поранення, Варшавська знову повернулася на передову.
Леніна загинула у вересні 1944 року під час боїв за Таллінн під час нальоту фашистської авіації. Не менш відоме на Полтавщині ім’я героїчної операційної медсестри Анни Шостак. Таких дівчат із Полтавщини, які проявили себе у роки Другої світової війни, було дуже багато.
Перша і єдина жінка-командир мінно-розшукової служби Червоної армії
Неймовірно зворушує історія ще однієї полтавки — Діни Соломонівни Волкац. Героїня народилася у Полтаві навесні 1920 року. Після закінчення школи переїхала до Харкова, де здобула освіту військового інструктора зі службового собаківництва. Полтавка мала справжній талант до кінології, проте мріяла про сцену й навіть подала документи до Харківського театрального училища, куди її зарахували без вступу одразу на другий курс. Стати відомою актрисою їй завадила війна. Після нападу німців Діна, як військовий кінолог, добровільно пішла на фронт.
Волкац стала єдиною жінкою-командиром мінно-розшукової служби й врятувала від загибелі тисячі солдатів. Собаки, яких вона дресувала, багато разів знешкоджували міни у будівлях і на полях. При цьому дівчина навчала своїх вихованців повертатися живими після встановлення вибухівки на об’єктах ворога.
Улітку 1941 року Діна Соломонівна опинилася в армійському загоні у Малинівці, де служили собаки-мінери, що виконували бойові завдання, підриваючи ворожі об’єкти ціною власного життя. У школі собаківництва «Червона зірка» полтавка обрала собі пса, на ім’я Джульбарс. Побратими розповідали, що пес був непоказним, але одразу підкорив серце своєї майбутньої господарки.
Майстерність дресування Діна з Джульбарсом продемонстрували під час бойового хрещення на аеродромі під Воронежем, де злітно-посадкова смуга понад рік залишалася замінованою. Навесні 1943 року Волкац вирушила на Калінінський фронт, де її призначили командиром взводу дресирувальників-мінерів. Полтавка мріяла, щоб собаки не гинули під час мінування німецьких танків, і змогла цього досягти.
Діна Соломонівна виховала вівчарку, на ім’я Діна, яка стала першою собакою-диверсантом. Вона скинула вибухівку на залізничні колії в Білорусі, зубами висмикнула чеку та утекла в ліс перед самим прибуттям німецького ешелону. За підготовку цієї операції Волкац була нагороджена орденом Червоної Зірки.
Пес Джульбарс неодноразово відзначався під час служби. Він брав участь у розмінуванні будівель у Румунії, Угорщині, Чехословаччині та Австрії. Джульбарс також був залучений до очищення від мін могили Тараса Шевченка й Володимирського собору в Україні. Усього під час війни Джульбарс виявив понад 7 500 мін.
Джерела:
- https://genderindetail.org.ua/netcat_files/70/78/U_viiny_ne_zhinoche_oblychchia.pdf
- http://histpol.pl.ua/ru/kniga-pamyati/kniga-pamyati-i-skorbi/kniga-pamyati-tom-10?id=3271
- https://womantory.livejournal.com/204825.html
- http://histpol.pl.ua/ru/poltava-istoricheskie-ocherki/poltava-v-gody-vojny-1941-1945-gg?id=3669
- http://poltavahistory.inf.ua/hisp_r_35.html
- https://kmhm.org.ua/operacionnaya-medsestra-anna-shostak/
- https://24smi.org/celebrity/199252-dina-volkats.html
- https://0gnev.livejournal.com/17639687.html
- https://www.booksite.ru/fulltext/inform5/text.pdf