Facebook

Жіночі монастирі Полтавщини: сторінки забутої історії

Nataliia Kundii
Nataliia Kundii
Психологія жінки

Жіночі монастирі Полтавщини — це особливі осередки духовності й історії, які часто залишаються поза увагою сучасних дослідників і широкої громадськості. За їхніми стінами приховані долі багатьох жінок, що присвятили своє життя служінню Богові та людям, а також багата культурна й духовна спадщина краю. Чимало таких монастирів на Полтавщині забуті або маловідомі широкому загалу, але їхні історії надзвичайно цікаві. Далі на poltavchanka.

Пивогірський Миколаївський монастир

Це була православна обитель, розташована за версту від Городища (нині Градизька) на схилі гори Пивиха, на лівому березі Дніпра. Точна дата заснування монастиря невідома, проте вважається, що це один з найдавніших скитів Полтавщини. На цьому місці були знайдені залишки давньої цегляної споруди, зокрема фрагменти кладки з кількох шарів плінфи XII–XIII століть. Згодом вони були змиті водами Кременчуцького водосховища. За письмовими джерелами відомо, що Пивогірський Миколаївський монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря, хоча фактично діяв як самостійна структура.

Свою назву обитель, як і сама гора — найвища точка Полтавщини — отримала від села Пива, що належало руським боярам Пивам. Через брак документів, втрачених у період міжусобиць, пожежі 1774 року та інших лих, дослідники не можуть повністю відтворити історію монастиря. Перші пожалування скиту датуються 1489 роком, коли польський король Казимир IV і великий князь литовський подарували йому землі в околицях Градизька. У 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів обителі своє помістя. На підставі цього документа у 1514 році Сигізмунд I, на прохання ченців, підтвердив монастирські майнові права.

Варто зазначити, що монастир користувався особливою прихильністю з боку українських поміщиків, які щедро жертвували йому свої землі. До 1770 року це була велика обитель із власними лісами та озерами. При монастирі діяв цегельний завод, а в селах працювали монастирські корчми. Скит утримував численні отари овець, мав власний заїжджий двір у Власівці, а також готелі-притулки для паломників.

Обитель знищила масштабна пожежа. Згідно з небагатьма збереженими документами, головною причиною занепаду Пивогірського монастиря стало його багатство. Крім того, ходили чутки, що один із монахів тяжко згрішив. Хай там як, але страшна пожежа 4 травня 1774 року знищила навіть міцний фундамент. Що стало її причиною — достеменно невідомо. Імовірно, це була людська необережність.

Пожежа спалахнула одразу після літургії у дерев’яній церкві. Монахи були приголомшені, спостерігаючи, як вогонь перекинувся на кам’яну церкву. Горіли келії, трапезні та інші монастирські приміщення. Від колишньої впорядкованої обителі залишилися лише купи попелу. Вціліли тільки  кілька стін величного храму. За переказами, у монастирі також зберігалася ікона святого Миколая, яку знищили під час більшовицьких погромів.

Історія цієї обителі стала трагічною. Від Пивогірського Миколаївського монастиря залишився лише могильний хрест, що нині є експонатом Полтавського краєзнавчого музею. На місці колишньої обителі встановлено хрест.

Хрестовоздвиженський монастир

Ця обитель була заснована зусиллями ігумена Лубенського Мгарського монастиря Калістрата за сприяння Київського митрополита Сильвестра Косова на кошти полковника Мартина Пушкаря, Івана Іскри, Івана Крамаря та інших козаків. Старшина вищих чинів у ті часи мала дбати про церковне будівництво. Хрестовоздвиженський монастир спочатку розташовувався на горі над річкою Рогізна на північному сході Полтавської фортеці. Перші споруди були дерев’яними й зведені на честь перемоги над польською шляхтою. Цікаво, що обитель спочатку була чоловічою. Цей скит був найпівденнішим серед полкових монастирів Гетьманщини XVII століття.

У 1689 році розпочалося будівництво кам’яного Хрестовоздвиженського собору. Кошти на ці роботи виділив гетьман Іван Самойлович. У 1695 році монастир пограбували кримські татари. Відбудова обителі з каменю тоді була неможлива. Хвиля так званого кам’яного будівництва прокотилася Україною за гетьманства Мазепи. Саме у цей період монастир набув нового вигляду.

У 1709 році святиня знову була пограбована шведами. Вони затягнули в обитель гармати, з яких обстрілювали Полтаву. За переказами, саме неподалік монастиря Карл XII отримав знамените поранення в ногу, коли об’їжджав свої пости — його вразили вірні Петру I козаки.

У 1923 році монастир було закрито. Свою діяльність обитель відновила у 1942 році вже як жіночий монастир. Вдруге монастир закрили у 1960 році — тоді всіх монахинь вивезли до Лебединського монастиря. У 1991 році обитель знову відновила свою діяльність.

Пушкарівський Вознесенський монастир

Ця православна жіноча обитель існувала у селі Пушкарівці Полтавського полку Гетьманщини. Заснована вона була у 1676 році поблизу Мазурівського яру під Полтавою (тепер це спуск вулицею Небесної Сотні), з благословення єпископа Чернігівського і Новгородського Лазаря та за згодою полтавських міських старшин. Монастир призначався для монахинь-біженок з Поділля. Обитель отримала назву Покровського Полтавського жіночого монастиря. У 1721 році полтавський полковник Іван Черняк доклав зусиль для перенесення будівель монастиря на свої землі у село Пушкарівка поблизу Полтави. Цей рік вважається датою офіційного заснування обителі.

У 1762 році при монастирі збудували першу кам’яну церкву — храм на честь Вознесіння Господнього — Вознесенську соборну церкву. З того часу обитель почала називатися Пушкарівським Вознесенським монастирем. За деякими даними, послушницею цієї обителі під іменем Марія була дочка Василя Кочубея — Мотря.

У лютому 1764 року Катерина II видала указ під назвою «Духовні штати». Цей документ поділяв монастирі на «штатні» та «позаштатні». З 1786 року Пушкарівський Вознесенський монастир залишився на власному утриманні. Інокині під впливом російської влади почали переходити до інших обителей. На той час ігуменею була колишня наречена Олексія Розумовського.

Станом на 1805 рік у монастирі налічувалося лише 22 монахині, а у 1815 році його було ліквідовано. Вознесенська церква отримала статус парафіяльної. З того часу монастирські споруди почали занепадати. У 1810 році було розібрано Георгіївську церкву, а у 1823 році — трапезну. У документах 1852 року згадувалася Вознесенська церква та цвинтар, де була похована Мотря Кочубей.

У 1930-х роках, після приходу більшовиків, храм було зруйновано та пограбовано. Могилу Мотрі було знищено. У 1988 році інститут «УкрНДІпроєктреставрація» розпочав розробку проєктної документації на відновлення храму. Роботи почалися лише у 1996 році й завершилися на початку 2000-х років.

Великобудищанський Свято-Троїцький (Преображенський) монастир

Слово «великобудищанський» у назві скит отримав від найближчого на той час села, а згодом містечка Великі Будища на території Диканського району Полтавської області. Спочатку монастир називався Великобудищанський Преображенський, а з 1887 року — Свято-Троїцький. Первісно обитель існувала як Спаський дівочий скит, заснований у 1602 році у лісистій місцевості Монастирище поблизу Ворскли. У 1672 році йому було надано універсалом гетьмана Івана Самойловича статус монастиря. До володінь обителі перейшли село Монастирський Яр, а також два млини на річці Ворскла, ліс і орні землі.

У 1688 році володіння монастиря підтвердив гетьман Іван Мазепа. У 1680-х роках його перенесли до підніжжя височини Вершигора у село Монастирський Яр, за три версти від попереднього місця. Рішення прийняв Кочубей. Він же подарував обителі надруковане у Москві Євангеліє зі своїм підписом. У 1718 році обитель іменувалася Скитським дівочим Великобудищанським монастирем, у якому перебувала 171 послушниця.

У квітні 1786 року, за указом імператриці Катерини II про секуляризацію монастирських земель, монастирські селяни були передані у державну власність. За обителлю залишилося лише трохи землі та два млини. До 1826 року у монастирі було вже дві церкви — Спасо-Преображенська і Благовіщенська. Крім того, у його володінні було близько десяти будинків, а згодом йому були передані лісові урочища Грабовщина і Михайлівщина. Обитель пережила кілька пожеж.

У 1860 році монастир був визнаний у Полтавській єпархії найзручнішим місцем — далеко від ярмарків, базарів і міст. Іншими словами, це була найкраща обитель для усамітнення. У 1887 році монастир перенесли до села Писарівщина. Тоді ж він був перейменований на честь Святої Трійці.

У 1891 році тут звели теплий кам’яний Успенський собор. Монастир мав три двоповерхові цегляні будівлі, ігуменський корпус, літню резиденцію полтавських архієреїв, цегельний завод, майстерні, великий господарський двір і хутори з птахофермою та скотарнею поблизу Ворскли. При обителі діяли дві жіночі та одна чоловіча церковнопарафіяльні школи. При жіночій школі працював інтернат на 80 дівчат-сиріт. З кінця 1890-х років при монастирі діяв приписаний Спасо-Преображенський скит у селі Матвіївка.

Монастир був пограбований і закритий у березні 1922 року. На той момент у ньому налічувалося близько 700 послушниць. Близько 200 насельниць перейшли до Матвіївського Спасо-Преображенського скиту. У роки Другої світової війни монастирські споруди були зруйновані. Після закінчення бойових дій на їхніх руїнах розміщувалися господарські будівлі викладачів ветеринарного технікуму. У 1950-х роках на цьому місці побудували клуб, а згодом — навчальний корпус.

Свою діяльність монастир відновив у 2008 році як Троїцький Великобудищанський жіночий скит Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

Козельщинський жіночий монастир Різдва Пресвятої Богородиці

Цей монастир був заснований біля каплиці, де було встановлено ікону Козельщинської Богоматері, яка зцілила доньку графів Капністів — власників маєтку у селі Козельщина. Каплицю звели у 1881 році. Поруч трохи згодом збудували храм Різдва Пресвятої Богородиці, при якому відкрили лікарню та аптеку. У 1885 році Синод дозволив заснувати тут православну громаду, а вже у 1886 році сюди приїхали перші 20 жінок на чолі з монахинею Олімпіадою із Золотоніського Красногірського монастиря. У 1887 році на території обителі збудували «странноприїмний» дім і будинок причту. Через рік тут заснували школу живопису, в якій викладав Микола Глущенко. Окрім того, в обителі відкрили двокласну церковнопарафіяльну школу для дівчаток, а згодом — і для хлопців.

У 1891 році кам’яний Преображенський храм було освячено, а громаду перетворено на монастир. На початку 1900-х років тут збудували собор Різдва Богородиці. Під час російсько-японської війни на території монастиря діяв лазарет. У 1929 році обитель було закрито. У соборі влаштували театр, а у монастирських приміщеннях розмістили лікарню, навчальні заклади та інші установи.

Монахині тоді потай вивезли ікону Божої Матері з обителі. Деякий час вона знаходилася у надійних людей. Монахиня Олімпіада, яка довго переховувалася у Полтаві, була заарештована і після катувань розстріляна у 1937 році. У 1990 році її було реабілітовано рішенням Полтавської обласної прокуратури. У 1942 році, під час німецької окупації, обитель відновила свою діяльність, однак у 1949 році її знову закрила радянська влада. Понад 100 монахинь і послушниць були переведені до Лебедина.

У 1990 році храм Різдва Пресвятої Богородиці було повернуто православній громаді. Через два роки монастир очолила настоятелька Іраїда. Невдовзі з підпілля повернули образ Козельщинської Богоматері, який виставили для поклоніння у Свято-Троїцькому храмі Кременчука. Згодом чудотворну ікону повернули до рідної обителі.

Джерела:

Previous article
Як розважалися полтавці у радянські часи?
Next article
Жіноче обличчя війни: Полтавщина у роки Другої світової

Related Articles

© Copyright 2018-

....