Жіночі руки створені для того, щоб нести у світ красу. І кожна звичайна жінка Богом наділена такою здатністю. Саме в цьому переконана мешканка міста Миргород на Полтавщині Любов Устименко. Жінка з дитинства вчилася рукоділлю, але справжній потяг до творчості прийшов до неї у зрілому віці. Чому так сталося та що спонукає непосидючу рукодільницю до роботи — в нашому матеріалі на poltavchanka.
Перший приз — за “модне” платтячко
Любов Миколаївна вже 22 роки сумлінно трудиться працівницею бювету в миргородському санаторії “Слава”. А ще вона не один рік дивує колег та інших близьких своїм творчим завзяттям. 56-річна пані Люба з легкістю береться за нові види рукоділля, вправно їх опановує, як і зовсім незнайомі матеріали, і з великою радістю вчиться всьому новому. Але так було не завжди.
Як і в житті всіх її однолітків-дівчаток, чиє дитинство припало на радянські часи, рукоділля, а зокрема шиття, вишивання і в’язання, було для пані Люби звичною буденністю і навіть свого роду жіночим обов’язком. Та сказати, що малою вона марила рукоділлям було б неправдою. Але мама дівчинки Олександра Михайлівна працювала швачкою і вважала, що шиття та інші подібні навички Люба має опанувати обов’язково. Тому в четвертому класі дівчинка вже вишила хрестиком свою першу сорочку. Каже, хотілося бігати та гуляти, а натомість брала голку, діставала з маминого вузлика, мабуть, ще бабусині нитки і годинами шила. Бо сказано — значить треба! Та величезну радість малій принесла не перша її вишиванка, а зовсім інша рукотворна річ — пошите мамою платтячко, яке вдягла на новорічний ранок у сільський клуб. За “модну” суконьку із капрону вона отримала приз, бо ж інші героїні-сніжинки традиційно прийшли в платтячках із… марлі. Ніде правди діти, її мама усе вміла толково шити. Навіть шуби, шапки та валянки. Люба та двоє її старших братів були “наймоднішими” на всю сільську вулицю.
“Таких як в онучки бантиків не буде ні в кого!”
І хто б міг подумати, що справжня, щира любов до рукоділля у душі нашої героїні “народиться” аж із появою на світ її рідної онучки. Злата народилася 2017 року і тоді щаслива бабуся Люба вирішила: таких як в онучки бантиків не буде ні в кого! Любов Миколаївна спробувала робити прикраси і сама приємно здивувалася плодам своєї праці. Згодом бантики ручної роботи запримітили й жіночки-колежанки і почали їх замовляти для своїх доньок та онучок.
А тим часом творчу енергію Люби Миколаївни почав підживлювати Інтернет. Вона спрагло переглядала ролик за роликом про різні види рукоділля і аж руки свербіли зробити і одне, й інше! Так почали з’являтися чарівні квіти з фоамірану, різні сувенірні композиції, солодкі презенти, новорічні прикраси для інтер’єру. Вишиває пані Люба й хрестиком, та бісером одяг, рушники і картини, продовжує робити й прикраси. А разом з тим з’явилися й замовлення на всю цю рукотворну красу. Та наша героїня абсолютно не асоціює своє захоплення із заробітком. Каже, що бантики та інші прикраси тим, хто їх виготовляє, доходу точно не принесуть. А всі інші плоди хенд-мейду, якщо й продає, то лише для того, щоб придбати матеріали для наступних виробів, бо просто не може не творити. Вона — з тих, для кого продажі та реклама — на останньому місці. Бо просто любить рукоділля, живе творчістю-відрадою для душі.
Рукоділля — справа не для кожного
Любов Миколаївна каже, що радіє кожній миті, коли є змога зайнятися улюбленою справою. А як приходять суворі релігійні свята і відповідні заборони на рукоділля, то для неї настає свого роду випробування — якнайшвидше дочекатися змоги сісти за роботу. Та на думку пані Люби, рукоділля — справа, яку опанувати просто, але це часопроведення не для кожного. Тут і терпіння треба мити, і всидливість, фантазію, відчуття прекрасного та й багато інших якостей, а головне — тяжіння душі до творчості. Сьогодні, не так як раніше, майстриням доступні найрізноманітніші матеріали, а ще усілякі майстер-класи в соціальних мережах і не лише. Та варто зважати, що на хороші матеріали і витрати будуть відповідні, а з того, що знайдеш десь на горищі, рідко створиш щось вражаюче й оригінальне.
Приміром, нещодавно майстриня почала виготовляти гномів, оленів та сантаклаусів для прикрашання інтер’єру. Це — кумедні іграшки висотою близько метра в оригінальному вбранні. На їх створення теж надихнула внучка Злата. А точніше просто дала бабусі відповідне “завдання”. На виготовлення однієї іграшки жінка витрачає 4-5 вечорів вільного часу і немало коштів. Наприклад, погонний метр тканини на штанці для гнома коштує від 300 до 800 гривень. Хутро використовує ненатуральне, але й таке досить недешево вартує. А ще ж купу інших матеріалів треба. Тож у Люби Миколаївни висновок наступний:
“Щоб гарне зробить — треба гарно й вложить!”.
До всього у виріб вкладає й часточку душі: із іграшками майстриня розмовляє, каже, що вони для неї як діти, проте імен їм не дає. Мовляв, це вже справа тих, у кого її “діти” назавжди оселяться.
Серед іншого, наша героїня радить початківцям докладати до роботи власну фантазію, додавати щось своє, неповторне, та тепло душі. А не просто копіювати виріб за виробом від “А” до “Я” з Ютубу. Люба Миколаївна переконана, що зробити власноруч вона може що завгодно. А от заробляти на своєму рукоділлі зовсім не вміє та ще й соромиться. Дарувати ж свої вироби жінка просто обожнює. Щоправда, коли свого часу вишивала бісером жіночі й чоловічі сорочки, заробляла досить непогано. Їх успішно продавали родичі з Краматорська, які мали там власну крамницю. Тоді в місті був підйом патріотизму… Нині ж воно переживає важкі часи…
Село не пускало до творчості
У той же час рукодільниця радить наступне: яким би ідеальним не був результат вашої творчої праці, як би чудово про нього не відгукувалися оточуючі, є певний тип людей, яким такі речі просто не подобаються і до цього треба ставитися з розумінням і без жодних образ. А ще не усім, що майстрові до душі, на жаль, можна займатися безпосередньо в умовах квартири чи в будинку. Так, наприклад, пані Любі дуже сподобалося виготовляти садові прикраси з бетону. Але згодом вона зрозуміла, що цю брудну роботу треба виконувати в гаражі чи в якомусь іншому господарському приміщенні, або принаймні на вулиці. Тому жінка зайнялася пошуками альтернативного заняття і вже хоче опанувати навики праці з полімерною глиною, з якої вдаються чудові квіти, сувенірні композиції та інші оригінальні вироби.
Творчі здібності Люби Миколаївни успадкувала її донька Оксана (вона має талант до оформлення інтер’єру, фотозон і святкового декору), а ще внучка Злата (дівчинка дуже любить працювати з різними дитячими творчими наборами).
Ще донедавна Любов Миколаївна була сільською жінкою. До рукоділля нерідко не пускали город та господарство. А коли перебралася в місто, вільного часу добряче додалося і творчість запанувала в її квартирі. Жінка згадує, що в селі роботи було — що й за цілий день не переробиш. Одного тільки городу мала 60 сотих. Увечері ледь заповзеш у хату, а на думці: “Все, лягаю спочивати!”. Та дорогою до дивану Люба Миколаївна однаково за якесь рукоділля все й “зачепиться”! На її думку, жінки, мабуть по-іншому і не можуть! Тому наша героїня щиро переконана: якщо людині по дорозі із творчістю, вона її знайде в будь якому віці і в будь-якому місці!
