Кременчук – гарне місто з багатою історією, яке стало свідком героїзму та жертв тисяч людей під час Другої світової війни. І саме тут, серед вулиць і будинків, народилася і виросла Лідія Дмитрівна – жінка, яка присвятила своє життя збереженню пам’яті про подвиги земляків. Разом із чоловіком Юрієм Пантелеймоновичем вона створила унікальні книги-меморіали, які стали літописом війни для майбутніх поколінь. Їхня робота – не просто збір фактів, а справжня архівна епопея, наповнена людськими долями, болем втрат і вірою в те, що пам’ять перемагає час. Далі на poltavchanka.
Це історія про те, як звичайна вчителька української мови пережила жах війни й взяла на себе непосильну місію – повернути з небуття імена всіх загиблих земляків. В наш час коли нова війна знову забирає найкращих, праця Лідії Шаткової набуває особливого значення.
Життєвий шлях: від педагога до краєзнавця
Лідія Шаткова народилася в 1933 році в Кременчуці в родині вчителів, тому її власний вибір професії був закономірним. Після закінчення інституту в 1956 році вона 35 років віддала педагогічній роботі, виховуючи дітей у сільських школах, а згодом – у кременчуцькій школі №18. Саме тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка, Юрія Шаткова, з яким їх об’єднала не лише любов до поезії, а й спільна велика справа.
Наприкінці 1980-х років подружжя Шаткових почало збирати свідчення про кременчужан, які загинули під час Другої світової війни. Вони працювали з архівами, спілкувалися з ветеранами, родичами загиблих, поступово створюючи унікальну базу даних.
Життя Лідії Шаткової – приклад того, як особиста доля може переплестися з історією цілого народу. Від вчителя до краєзнавця – її шлях довів, що пам’ять не має права згасати.
“Живи, пам’ять!”: літопис героїзму
Кожна сторінка серії “Живи, пам’ять!” – це не просто друкований текст, а кривава історія Кременчука, втілена в іменах. Перший том, що побачив світ у 2001 році, став результатом понад десятирічної детективної роботи. Шаткови розкопували архіви КДБ, вивчали пожежні журнали воєнних років, розшифровували пошкоджені польові записки. Вони не шукали “важливих” героїв – їх цікавив кожен, хто загинув, захищаючи рідну землю.
Особливістю їхнього підходу було те, що вони не обмежувались сухими датами народження та загибелі. До кожного імена вони додавали уривки листів, свідчення однополчан, фотографії з родинних альбомів. Так зниклі у війні кременчужани набували рис, характерів, долі. Наприклад, у третьому томі є історія сапера Петра Коваля, який перед смертю встиг написати на стіні шпиталю: “Скажіть мамі, що я не струсив”. Такі деталі роблять книги Шаткових унікальними – це не холодний літопис, а емоційний портрет покоління.
Після смерті Юрія Пантелеймоновича у 2004 році багато хто думав, що проєкт загине. Але Лідія Дмитрівна продовжила працю з подвійною енергією. Вона знайшла раніше невідомі документи про дивізію народного ополчення – цивільних мешканців Кременчука, які в серпні 1941 року з саморобними гранатами зупиняли танки. Її остання книга про форсування Дніпра містить унікальні схеми переправ, які вдалося відновити за свідченнями поранених бійців
Чому ця серія унікальна?
- Повнота даних. У 6 томах вміщено 90% відомих на сьогодні імен загиблих кременчужан.
- Жива історія. 60% матеріалів склали не архівні свідчення рідних та очевидців.
- Наукова цінність. Вперше опубліковані списки поховань зі зниклих сільських кладовищ.
- Педагогічний потенціал. Кожен том містить унікальний розділ «Уроки пам’яті» для шкіл.
В наш час, коли нові покоління українців знову беруть зброю в руки, ці книги набувають особливого звучання. Вони доводять, що герої не зникають – вони просто чекають, поки їхні імена хтось вимовить.
Форсування Дніпра: нова сторінка в літописі
Окремою сторінкою у творчості Лідії Шаткової стала книга “Форсування Дніпра в районі Кременчука. 1943 рік”, видана у 2009 році. Ідея її створення народилася після відвідання місць боїв у селі Келеберда. Разом зі співавторами вона зібрала унікальні свідчення, фотографії та документи, які розкривають масштаб битви за Дніпро.
У 2017 році вийшло друге, доповнене видання. “Все, що я хотіла сказати, я сказала в цих книгах”, – говорила Лідія Дмитрівна.
Дослідження Шаткової про форсування Дніпра – це не лише військова хроніка, а й глибоко людська історія про мужність і самопожертву.
Останні роки: пам’ять як спадщина
У свої останні роки краєзнавиця Лідія Шаткова жила в невеликій квартирі, яка нагадувала домашній музей: книги, листи, фотографії, альбоми – все тут дихало історією. Вона втратила слух, їй було важко пересуватися, але вона продовжувала працювати. З 2015 року вона почала збирати матеріали про кременчужан, які загинули в АТО на сході України.
19 серпня 2023 року Лідії Шаткової не стало. Але залишилися її книги, архіви, спогади – все те, що вона так ретельно збирала, щоб пам’ять про героїв жила.
Лідія Шаткова залишила нам не просто книги – вона залишила настанову: пам’ятати. Ця тендітна жінка з потужним характером показала, що справжня пам’ять живе не в офіційних меморіалах, а в щоденній копіткій праці. Вона не чекала державних грантів чи офіційних доручень – просто брала і робила, а саме збирала архіви, повертала імена тим, коли забували. Її робота – це міст між минулим і майбутнім, нагадування про те, що кожен герой вартий того, щоб його знали.
Джерела:
- https://kremen.today/2023/09/29/zhyvy-pam-yat-yak-kremenchuzhanka-liliya-shatkova-zberegla-pam-yat-pro-vyzvolyteliv-kremenchuka/
- https://kg.ua/news/kraieznavicya-lidiya-shatkova-berezhe-pamyat-geroyiv-maie-tvorchi-plani-i-peredaie-privit
- https://www.telegraf.in.ua/kremenchug/10131687-pomerla-kremenchucka-krayeznavicja-lidija-shatkova.html
- https://cbsbook.com.ua/vidznachaemo/5452-soldatska-dolja-sens-mogo-zhittja-do-90-richchja-vid-dn-ldshatkovoji.html
- https://www.facebook.com/watch/?v=104118576124761