Українська народна мудрість говорить: “Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього”. І дійсно, як не крути, але життя завжди змушує нас повертатись назад, аналізувати ті, чи інші події, намагатись зрозуміти свої помилки. Кожен українець після початку повномасштабного вторгнення почав більше заглиблюватися і цікавитись історією, проте ще не забуті ті часи, коли історичні книжки припадали пилом. Далі на poltavchanka.
З середини 20 століття до початку 21 століття у Полтаві жила і працювала жінка-історик, доцентка, краєзнавиця та вчена, заслужена працівниця культури України – Віра Никанорівна Жук. За своє життя науковиця опублікувала близько 800 наукових праць, серед яких було багато нарисів про історію Полтави та Полтавської області.
Яким було життя Віри Жук? Як “пробивалась” жінка-науковець? Та чому її роботи такі важливі й актуальні?
Тяжкі дитячі роки та студентство
Віра Никанорівна Жук народилася 12 квітня 1928 року у селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. Її батько, Никанор Іванович, мав освіту інженера-технолога, проте дуже цікавився історією та літературою, знав декілька іноземних мов. Мати, Ганна Трохимівна, була селянкою, працювала в колгоспі. Подружжя мало 3 дітей, серед яких віра була найменшою.
Дитинство у Віри було складним: її родині довелось прожити період Голодомору. Спогади про голод та купу смертей назавжди залишили свій кривавий слід в її пам’яті. А далі була війна…Під час Другої світової Віра разом із сім’єю перебувала в окупації. Згадувала, що одного разу німці увірвались до хати та пограбували їх.
Попри все, Віра таки пішла до школи, відмінно навчалась, а у 1947 році вступила до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка на факультет філології. Та фінансова скрута в родині змусила кинути навчання: батько на той час вже несподівано помер, а старша сестра також вчилась у цьому ж університеті, і платити за обох доньок не було змоги. Тому вирішили, що коли старша сестра закінчить навчання, Віра ще раз вступить. Так і сталося. У 1950 році Віра знову стала студенткою, але вже історичного факультету: за 3 роки вона змінила свої вподобання, багато читала, поглибилась в історію. Блискуче навчалась: брала участь у конференціях, проводила власні наукові дослідження, любила дискутувати з викладачами на ріні теми, хоча від однокурсників трималась осторонь. Закінчила університет у 1955 році з відзнакою.
Кар’єра
Після випуску з університету Віру направили на роботу до Полтави. Там, у Полтавському обласному державному архіві Віра Жук пропрацювала 23 роки. За ці роки вона пройшла довгий шлях від посади наукового співробітника до начальника відділу використання та публікації документів. Віра Жук проводила дослідницьку роботу, публікувала статті та нариси, впорядковувала архівну картотеку. Любов до науки вилилась у бажання написати кандидатську дисертацію. У травні 1977 року вона успішно здобула ступінь кандидата історичних наук.
З 1978 року працювала у Полтавському державно педагогічному інституті на кафедрі історії СРСР та УРСР. Ця праця не була легкою, адже між Вірою Никанорівною та завідувачем кафедри П. Денисовцем відбувались постійні конфлікти. Керівник мав “глибоко партійні” переконання, і вимагав того ж від своїх підлеглих, але Віра мала особисту думку на історію України та Полтавської області, що викликало невдоволення. Відомо, що Віра Жук була людиною прямолінійною, знала багато правдивих історичних фактів з власного досвіду (пережитого під час Голодомору та війни), а також на підставі архівних даних, і не соромилась їх озвучувати. Вся ця інформація не завжди відповідала офіційним версіям, яких дотримувався завідувач кафедри історії, тому протистояння між ними було неминучим.
Все це вилилось у відвертий булінг: на кафедральних засіданнях Віру засуджували. На одному із таких зборів, коли з’ясувалось, що жінка написала статтю про Миколу Васильовича Гоголя, її звинуватили у тому, що вона “скотилась до буржуазного позитивізму”. Тоді Денисовець заборонив жінці писати та публікувати статті без попереднього схвалення колективом кафедри.
По досягненню пенсійного віку, завідувач кафедри всіляко намагався “здихатись” колеги, проте жінка написала листа до міністра освіти УРСР, і її знову прийняли на посаду доцента кафедри.
Попри всі негаразди, Віра Жук дуже любила працювати зі студентами, готувати лекції та займатись з ними наукою. Викладачка навчала молодь працювати з архівними документами та аналізувати їх, організовувала зустрічі з видатними науковцями, ветеранами, возила їх на екскурсії до історичних місць нашого краю.
Починаючи з 1982 року тісно співпрацювала із полтавськими загальноосвітніми школами: проводила для учнів виховні години, читала курс “Сторінки історії Полтави”, надавала особисті консультації молодим вчителям-історикам.
Переслідування КДБ
Відомо, що Віра Никанорівна була під пильним наглядом Комітету державної безпеки СРСР (КДБ СРСР). Вірогідно, що причиною цього стали часті відвідання наукових конференцій у Болгарії та напружені відносини у колективі. Своєю самовпевненістю, патріотизмом та поглядами на українську історію жінка викликала підозру. Не виключено, що через це на неї часто писали доноси.
Своїм близьким друзям Віра Жук розповідала, що на її життя декілька разів було скоєно замах. Одного разу її намагались нагодувати тістечками, які жінка тактовно відмовилась їсти. Колега, яка пригощала, також не їла, а потім одразу їх викинула, коли думала, що Віра не бачить. Наступного разу їй у письмовий стіл насипали отруту для комах. Надихавшись парів, жінка дивом вижила, проте це закінчилось госпіталізацією до лікарні та паралічем очного нерва. Як наслідок, Віра Жук частково втратила зір. Оперативні втручання дещо покращили ситуацію, але до кінця життя вченій довелось носити окуляри з дуже товстими лінзами.
Та і на цьому все не закінчувалось: Віра Жук часто помічала, що речі у неї вдома лежать не на тому місці, де вона їх залишила. Листи доходили не завжди, або іноді конверти були надірвані.
Життя на пенсії
Віра Жук займала активну громадянську позицію, брала участь у житті Полтави. Переймалась екологічною ситуацією міста, писала листи-звернення до міського голови Анатолія Кукоби з проханням вплинути на ситуацію. Навіть на схилі літ проводила лекції для учнів шкіл, зустрічалась з викладачами. Довго вдома всидіти не могла, тому коли у 1998 році їй запропонували стати заступником декана з виховної роботи у Полтавському військовому інституті зв’язку – дала згоду. Там вчена працювала до 2004 року. І знову були заняття, лекції, студенти…
Увійшла в історію наперекір недоброзичливцям
3 листопада 2008 року серце Віри Жук перестало битися. Цікаво, що наперекір усім підступам колег, заздрощам та переслідуванням, її ім’я увійшло в історію Полтавщини, у той час, як імена недоброзичливців забулися. Віру Жук запам’ятали сильною і справедливою жінкою-істориком, справжнім професіоналом своєї справи. У квітні 2012 року на фасаді Державного архіву Полтавської області було відкрито меморіальну дошку на честь Віри Жук, а у 2017 році у світ вийшла монографія Ірини Петренко, в якій висвітлено складний життєвий шлях полтавської вченої та її основні наукові здобутки.
