На вершині гори Пивиха — найвищої точки Полтавщини — колись височів Пивогірський Миколаївський монастир. Ця духовна обитель відігравала важливу роль у релігійному та громадському житті не лише регіону, а й усієї України. Та доля монастиря склалася трагічно. Минули століття — і від нього залишився лише самотній хрест, що стоїть серед тиші, як німий свідок минулої епохи. Далі на poltavchanka.
Що відомо про виникнення Пивогірського Миколаївського монастиря?
Гора Пивиха, що розташована на території Градизька Глобинського району Полтавської області, відома як найвища точка регіону. Та славу принесла їй не лише висота. Кілька століть тому тут був збудований Пивогірський монастир. Місцеві жителі переконані, що ця обитель виникла ще за часів, коли князь Володимир запроваджував християнство на Русі. Тоді повалювали язичницьких ідолів і освячували найвищі місця. Пивиху освятили слідом за Києвом. Після цього на горі збудували Пивогірський монастир.
Як розповідав в одному з інтерв’ю ієромонах Нектарій — настоятель Свято-Покровської церкви, який виріс у цих краях, — свою назву скит, як і гора, отримав від поселення Пива, яким володіли руські бояри Пиви. Спочатку обитель підпорядковувалася Київському Пустинно-Миколаївському монастирю — найдавнішій монашій обителі України, заснованій ще за часів київської княгині Ольги. Проте монастир на Пивисі був доволі самостійною структурою.
У XV–XVI століттях Київський Пустинно-Миколаївський монастир змагався за вплив із Києво-Печерською лаврою. Його особливо шанувала шляхта Київщини. Відомо, що українські аристократи — зокрема Шашкевичі, Глинські та Горностаї — щедро обдаровували його землями. Перші дарчі грамоти монастиря датуються 1489 роком, коли великий князь литовський і король польський Казимир IV передали обителі маєтності в районі сучасного Градизька. Згодом, у 1512 році, свої землі нижче за течією заповів монастирю овруцький підстароста Михайло Павша. Через два роки, на прохання ченців, ці наділи були закріплені як монастирські володіння.
Спочатку Пивогірський Миколаївський монастир розташовувався за версту від Городища (нинішнього Градизька), на схилі гори Пивиха на лівому березі Дніпра. Саме тут археологи виявили залишки давнього мурованого будівництва, зокрема кладку з плінфи XII–XIII століть. Нині фрагменти фундаменту розмиті водами Кременчуцького водосховища. Як зазначала в одному з інтерв’ю історикиня Олена Коваленко, в історії цієї обителі можна виокремити три періоди існування.
Знаковий період існування монастиря
Йдеться про період від заснування Пивогірського Миколаївського монастиря до 1679 року. Цей етап вважається повністю історичним і особливо важливим. Відомо, що 25 березня 1515 року Дмитро Івашенцов склав заповітний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря, яким дозволив щорічно збирати податки з мешканців села Максимівка, що розташоване лише за 4 кілометри від Градизька. У вересні 1554 року черкаський і канівський староста Оникій Горностай передав скиту грамоту на володіння урочищами та угіддями з бобровими гонами й правом вилову риби по Дніпру — від Вереміївки до сучасних Недогарок. На той час цього населеного пункту ще не існувало.
Київський монастир, що тоді прагнув зміцнити своє становище, придбав на Лівобережжі великі земельні володіння. З цією метою він дозволяв оселятися на своїх угіддях утікачам і переселенцям з інших місць. Таким чином, обитель мала намір не лише зміцнити власні позиції, а й заселити новонабуті землі.
У середині XVI століття Київський монастир активно займався облаштуванням своїх маєтностей. Саме у цей час на горі Пивиха й було засновано Пивогірський монастир. Спершу він вважався філією Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Історики переконані, що таким чином Київська обитель прагнула зміцнити свій вплив на Лівобережній Україні.
Увага гетьманів та політичні ігри
У роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького монастир разом із селянами, які належали до Чигиринського полку, брав активну участь у подіях. Він долучався до спорядження війська та допомагав у переправі ополченців на лівий берег Дніпра. У відповідь Хмельницький видав кілька універсалів, якими надав монастирю права на Кременчук. У 1650 році вийшов указ, згідно з яким гетьман зобов’язав міщан із Максимівки та Городища віддавати звичну пошану монахам цієї обителі. У 1652 році було видано універсал, що передавав монастирю право на безоплатний вилов риби у Дніпрі.
Інші гетьмани також не обділяли монастир своєю прихильністю. Так, у 1658 році Іван Виговський підтвердив власницькі права обителі, а Іван Брюховецький у 1663 році надав дозвіл на відновлення та заселення зруйнованих монастирських сіл. У 1670 році Дем’ян Многогрішний видав універсал, в якому надав Пивогірській обителі певну автономію — це мало сприяти її піднесенню.
У 1669 році, після смерті Богдана Хмельницького, Малоросія була розділена на два гетьманства — Правобережне і Лівобережне. Гетьман Петро Дорошенко, мріючи стати єдиним гетьманом усієї України, прагнув відірвати її від Московії. Для цього він намагався залучити на свій бік митрополита Київського Пустинно-Миколаївського монастиря Йосифа Тукальського та монаха Якубенка з Пивогірського монастиря. Останній передавав Брюховецькому листи від Тукальського, в яких той обіцяв надати підтримку гетьману.
У 1676 році Брюховецький зрікся своїх гетьманських повноважень під стінами Пивогірського монастиря, але незабаром був убитий. Після цього Дорошенко оголосив себе гетьманом усієї Малоросії. Та коли проти нього виступив московський воєвода, він не лише відступив, а й розграбував монастир, який підтримував його.
Другий період існування монастиря
Йдеться про відродження обителі після 1679 року, коли відбулося остаточне злиття Малоросії з Росією. У цей період монастир уже не відігравав такої вагомої історичної ролі, однак деякі події XVIII століття також були тісно пов’язані з Пивогір’ям. На початку століття на правому березі Дніпра почав зароджуватися гайдамацький рух, у якому активну участь брав і сам монастир.
У кінці XVII — на початку XVIII століття вплив обителі значно посилився. Монастир володів великими земельними наділами у Лубенському та Миргородському полках, на яких працювали тисячі кріпаків, прикріплених універсалами Івана Мазепи та Івана Скоропадського.
Особливу прихильність до монастиря виявляв гетьман Данило Апостол, який мав маєтності на Правобережжі й неодноразово зупинявся в Пивогір’ї, щедро обдаровуючи монахів. Опіку над монастирем також проявляли чимало церковних ієрархів, зокрема Іннокентій Гізель, Арсеній Могилянський, Ісая Козловський, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський. Йосафат Кроковський вважався духовним меценатом обителі. Він подарував монастирю велику кількість богослужбових книг і церковного начиння.
Обитель іноді й сама купувала нерухомість. Так, біля Омельника було придбано млиновий двір. У 1709 році монастир купив у Городища плавні й угіддя вартістю 100 злотих, а також придбав 8 левад у Вереміївці, 6 озер у Погорілому та кілька дніпровських заток. У Максимівці скит заснував окремий монастирський хутір із винокурнею та гуральнею. Він згодом став заміською резиденцією монастирських намісників, які часто там зупинялися й жили тривалий час. Крім того, монастир придбав угіддя у Кривій Руді, Борисах, Говтві, Митлашівці, Бабичівці та інших селах.
У найкращі часи володіння обителі оцінювалися у 25 000 десятин землі та 10 000 селян. У її власності були цегельний завод, монастирські шинки в різних селах, озера, ліси та численні отари овець.
Велика пожежа
4 травня 1774 року на території монастиря спалахнула пожежа, яка знищила навіть кам’яний фундамент. Загоряння почалося після літургії у дерев’яному храмі. Вогонь стрімко перекинувся на інші споруди, зокрема й на кам’яну церкву. Монахи були шоковані тим, як швидко горіли келії, трапезні та інші будівлі. Після пожежі від доглянутої й величної обителі залишилися лише згарища.
Про причини займання точної інформації немає. Відомо, що місцеві жителі вважали причиною пожежі нечуване багатство монастиря, а також гріхи ченців. Кажуть, що під час пожежі дивом вціліла ікона святого Миколая, однак у роки більшовицьких погромів цей чудотворний образ був знищений.
Після пожежі монахи опинилися у скрутному становищі — вони втратили й багатство, і притулок. Допомогу їм надав київський митрополит Єпіфаній.
Третій період Пивогірського монастиря
У 1775 році за 18 сажнів від згорілого храму розпочалося будівництво нової кам’яної церкви. При в’їзді до монастиря під горою звели дзвіницю, а також відновили келії. Будівельні роботи були завершені у 1777 році, після чого церкву та монастир знову відкрили. Утім, третій період існування обителі виявився нетривалим. Колишньої слави та багатства скит більше не досяг.
Легенди про монастир
Навколо цієї обителі існує чимало легенд. Розповідають, що у 1787 році, під час своєї знаменитої подорожі по Дніпру, монастир відвідала імператриця Катерина II. Нібито, коли вона під’їхала до острова Станова Дубина, її зустрічало духовенство Миколаївської церкви, чиновники та місцеве населення. На березі навпроти монастиря імператриця прийняла від міського голови хліб-сіль та карлицю-сироту. Згідно з однією з легенд, Катерина II засилала до монастиря опальних осіб. Там вони й гинули. Причому до їхньої загибелі могла бути причетна саме карлиця.
Існують і інші легенди. Згідно з однією з них, карлиця провела свої останні дні у монастирі, зібравши навколо себе велику кількість родичів, які також були карликами.
Лихо монастиря за Катерини II
У 1786 році, з метою послабити духовну опору народу, імператриця наказала відібрати у монастиря його володіння разом із кріпаками. Це рішення стало початком кінця Пивогірського монастиря. Кам’яну церкву обителі перевели у парафіяльну. Монастир отримав певну кількість «душ» із Градизького Покровського приходу. Своєю чергою, братія була передана Золотоніському Красногірському монастирю. Згодом Миколаївську церкву було перетворено на кладовищенську. Відтоді вона почала поступово занепадати.
У 1870 році, після того, як Миколаївську церкву приписали до Троїцького собору, справи обителі почали налагоджуватися. Історики зазначають, що вона слугувала Богові й людям, доки її повністю не стерли з лиця землі. Дослідники сходяться на думці, що церква була підірвана більшовиками, хоча отець Нектарій розповідав, що у Градизьку жили люди, які стверджували: святиню знищили війська під час війни, адже вона слугувала спостережним пунктом. Підірвати її вдалося лише з третьої спроби.
На місці монастиря залишився лише самотній хрест, встановлений на згадку про зруйновану обитель. Єдине, що збереглося від скиту з тисячолітньою історією, — це могильний хрест, який сьогодні зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї.
Джерела:
- https://www.telegraf.in.ua/around/7653-monastir_7653.html
- https://www.facebook.com/gpoltava/posts/1760853377496976/?_rdr
- http://history.org.ua/JournALL/kraj/kraj_2011_4/11.pdf
- http://project177544.tilda.ws/page5604729.html
- https://map.codpa.org.ua/wp-content/uploads/2021/11/matchenko_pyvogirskyj-monastyr_mykolayivska-czerkva_za-red.-e.chipa.pdf
- https://ua-travels.livejournal.com/1851904.html