У добу Київської Русі прикраси виконували не лише декоративну функцію — вони були важливим показником соціального статусу, сімейного становища й навіть магічного захисту. На Полтавщині жінки носили різноманітні шийні гривни, скроневі кільця, колти, сережки та браслети. Кожна прикраса відображала майстерність ремісників, культурні впливи епохи й особливий стиль життя давньоруських жінок. Далі на poltavchanka.
Полтавщина за часів Київської Русі: початки ювелірного мистецтва
Період Київської Русі став часом розквіту художніх ремесел, серед яких особливе місце посідало ювелірне мистецтво. Основним центром обробки металів і створення прикрас був Київ — столиця величезної держави, до складу якої входила й Полтавщина. Через ці землі проходили важливі торгівельні шляхи, що поєднували північ і південь, схід і захід, завдяки цьому сюди надходили ремісничі традиції та мистецькі впливи різних народів.
Ювелірна справа посідала почесне місце в культурі Київської Русі X–XIII століть. Прикраси із золота, срібла, бронзи й скла були не лише показником достатку, а й відображенням естетичного смаку, статусу та світогляду. Про високий рівень майстерності давньоруських ювелірів свідчить той факт, що німецький монах Теофіл у XI столітті у своєму «Трактаті про різні види мистецтва» ставив майстрів Київської Русі одразу після візантійських.
Втім, традиція прикрашати тіло сягає набагато глибших часів. Перші прикраси люди почали використовувати ще в епоху палеоліту — це були кістки, каміння, пір’я, квіти та узори на тілі. З часом вони ускладнювалися, перетворюючись на символи краси, захисту й соціального становища. Слов’яни східноєвропейських земель перебували під впливом візантійської, арабської та норманської культур. Це поєднання сформувало унікальний стиль — гармонійне сплетіння витонченості й глибокої символіки. Ні в одному іншому регіоні середньовічної Європи не спостерігалося такого розмаїття технік, форм і орнаментів, як на землях Київської Русі.
Скроневі кільця
Однією з найвишуканіших і найхарактерніших прикрас того часу, зокрема на землях Полтавщини, були скроневі кільця — улюблений аксесуар давньоруських жінок. Як випливає з назви, їх носили біля скронь, прикріплюючи до волосся або головних уборів за допомогою стрічок чи ремінців. Ці прикраси не лише підкреслювали жіночність і красу, а й виконували роль своєрідних оберегів, що мали захищати своїх власниць від злого ока та злих духів.
Скроневі кільця виготовляли з різних матеріалів — від простих мідних чи бронзових дротових кілець до витончених виробів зі срібла та золота, прикрашених скляними або бурштиновими намистинами. Найдорожчі варіанти могли доповнюватися різьбленням, дрібними підвісками й декоративними елементами, які м’яко мерехтіли під час руху, створюючи враження вишуканості та елегантності.
Спосіб носіння скроневих кілець залежав від віку та статусу жінки. Дівчатка й підлітки носили найпростіші варіанти — невеликі кільця з міді або дроту. Дівчата-наречені та молоді заміжні жінки обирали яскравіші, щедріше оздоблені кільця — вважалося, що вони посилюють жіночу привабливість і приносять плодючість. Літні жінки, як правило, відмовлялися від носіння таких прикрас, передаючи їх дочкам чи онучкам, разом із ними передавалася жіноча сила та енергія роду.
На Полтавщині, як і на всій території Київської Русі, скроневі кільця стали невіддільною частиною жіночого вбрання. Їх носили по одному або по кілька з кожного боку, поєднуючи зі стрічками й тканиною, вплітаючи у волосся або прикріплюючи до налобних вінців.
Сережки
Сережки були однією з найдавніших і найшанованіших прикрас у слов’ян, і Полтавщина часів Київської Русі не становила винятку. Ці невеликі, але значущі вироби виконували не лише естетичну, а й глибоку символічну функцію. Давні слов’яни вірили, що сережки мають магічну силу й здатні захищати людину від злих духів. Їх носили як жінки, так і чоловіки — адже спочатку сережки вважалися чоловічою прикрасою. Воїни надягали їх як обереги, а жінка, проводжаючи чоловіка в похід, могла подарувати йому свою сережку на щастя та захист.
Для полтавок ці прикраси були обов’язковою частиною вбрання. Коли дівчинка робила перші кроки, їй дарували перші сережки, а з віком їх форма та оздоблення змінювалися. Дівчата носили легкі, витончені прикраси, а заміжні жінки — масивніші, щедріше оздоблені.
На Полтавщині часів Київської Русі сережки виготовляли із золота, срібла та міді. Майстри надавали їм округлої або видовженої форми, прикрашали поверхню гравіюванням, орнаментами, зображеннями птахів, тварин, квітів і навіть написами. Деякі сережки мали релігійне чи оберегове значення — символізували любов, вірність, здоров’я або плодючість.
Хоча на ранньому етапі Київської Русі сережки поступалися за поширеністю скроневим кільцям, вже у XVI столітті вони стали настільки популярними, що з’явилися спеціальні майстри, котрі займалися лише їх виготовленням.
Гривни та ланцюги
Серед прикрас часів Київської Русі особливе місце посідали гривни — масивні металеві обручі, які носили на шиї. Ці прикраси мали не лише естетичне, а й символічне значення. Гривна слугувала знаком сили, захисту та приналежности до певного соціального шару. На Полтавщині такі шийні прикраси траплялися переважно серед заможних жінок, хоча їхні простіші аналоги могли носити й представниці ремісничого стану.
Гривни виготовляли з різних металів — міді, бронзи, срібла та навіть золота. Найціннішими вважалися так звані «білі гривни», створені зі сплаву міді та срібла: вони мали благородний блиск і відзначалися довговічністю. Прості варіанти з міді або бронзи іноді покривали тонким шаром срібла. У IX–XIII століттях на ринках Київської Русі можна було зустріти безліч різновидів таких прикрас: виті, дротові, круглодротяні, прикрашені орнаментом або вставками зі скла й каменів.
Окрім гривен, жінки та чоловіки часто носили ланцюги — із золота, срібла чи міді, як тонкі, так і масивні. Ланцюги могли бути самостійною прикрасою або використовувалися для носіння хрестів та амулетів. Особливо цінували вироби з підвісками у вигляді тварин, сонця, птахів — символами, що вважалися оберегами й приносили удачу та здоров’я.
Цікаво, що спочатку гривни носили чоловіки: ними нагороджували дружинників і воїнів за хоробрість та вірність службі. Згодом прикраса стала переважно жіночою. Уже в XII–XIV століттях гривни носили не лише заможні дами, а й селянки, а до XVI століття вони перетворилися на весільний символ, що уособлював союз і добробут родини.
Браслети, персні та кільця
Прикраси на руках полтавок у часи Київської Русі були не лише елементом краси, а й символом статусу, віри та захисту. На відміну від шийних гривен чи скроневих кілець, браслети й персні слугували більш приватними прикрасами — вони знаходилися ближче до тіла й, за повір’ями давніх слов’ян, наділяли свою власницю особливою магічною силою.
Браслети у X–XIII століттях виготовляли з міді, бронзи, срібла, рідше — із золота. Їхні форми вражали різноманіттям: дротові — округлі або овальні, товстоконечні — із розширеними краями, а також виті, виконані зі скрученого дроту. Прикраси носили як заміжні жінки, так і дівчата, причому не лише у святкові дні, а й у повсякденному житті. Браслети надягали поверх рукавів сорочки, що підкреслювало багатство вбрання й водночас вважалося захистом від «дурного ока». Орнаменти та узори на них часто мали сакральне значення. Вважалося, що замкнена форма браслета створює магічне коло, яке оберігає жінку від зла.
Персні та кільця посідали особливе місце серед прикрас Київської Русі. Їх носили й чоловіки, і жінки, однак саме полтавки надавали їм виняткового значення. Символами достатку вважалися персні зі щитком, прикрашені каменями, склом або гравіюванням. На їхній поверхні нерідко зображували слов’янські обереги, хрести, квіткові й сонячні символи. Такі персні, за повір’ям, приносили власниці здоров’я, удачу та щастя.
В археологічних знахідках нерідко трапляються кільця, що їх надягали навіть на пальці ніг, — це свідчить про широке використання прикрас у культурі та віруваннях того часу. До речі, раніше стало відомо про аксесуари, що завжди залишаються в тренді.
Застібки, фібули та колодочки
Навіть у давнину жінки чудово розуміли силу деталей. Маленькі прикраси могли змінити весь образ — зробити його святковим, витонченим і виразним. Жінки Київської Русі приділяли велике значення застібкам і фібулам, які не лише скріплювали одяг, а й ставали яскравими елементами декоративного вбрання.
Фібули були металевими застібками — попередницями сучасних шпильок і брошок. Їх використовували для скріплення країв плаща, накидки чи сорочки на грудях, плечах або рукавах. Виготовляли такі вироби з бронзи, срібла чи міді, а заможні жінки могли дозволити собі фібули зі срібла, інкрустовані коштовним камінням. Вони виконували подвійне призначення: практичне — допомагали утримувати одяг, і естетичне — підкреслювали статус і смак господині.
Форми фібул були дуже різноманітні: округлі, видовжені, квадратні. На їхній поверхні нерідко гравіювали орнаменти, символи сонця, рослинні мотиви, а іноді й хрести, що надавало прикрасі оберегового значення. У суспільстві Київської Русі фібули вважалися ознакою охайности та жіночності, а в заможних пань — символом розкоші й достатку.
Не менш цікавими прикрасами були колодочки — довгі, тонкі пояси або намиста, виготовлені з бісеру, металевих ланцюжків чи тканини. Їх використовували як доповнення до вбрання: жінки пов’язували їх навколо тіла, зав’язуючи вузлом або перехрещуючи кілька разів. Особливо цінували колодочки з наконечниками зі срібла або бронзи.
Хрестики
Поява хрестиків на Русі тісно пов’язана з однією з найважливіших подій — хрещенням Русі 988 року, коли разом із новою вірою з Візантії прийшли й перші християнські символи. Саме тоді хрест став не лише знаком віри, а й особливою прикрасою, яка згодом набула глибокого духовного та естетичного значення.
Спочатку хрестики привозили з Візантії, однак уже до XII століття ремісники Київської Русі, зокрема майстри Полтавщини, налагодили власне виробництво. Їх виготовляли з бронзи, срібла, золота, іноді прикрашали емаллю, гравіюванням і вставками з каменів.
На Полтавщині хрестик мав особливе значення. Дівчинка отримувала його під час хрещення — це був не просто знак віри, а й оберіг, який захищав від злих сил і нещасть. Дитячі хрестики зазвичай носили на простому конопляному шнурку, а з дорослішанням його замінювали кораловими або срібними намистами, що надавало прикрасі святкового й урочистого вигляду.
Жінки, які досягали зрілости, нерідко міняли свій перший хрестик на дорожчий — срібний або золотий, прикрашений різьбленням чи вставками з каменів. Такий хрестик ставав ознакою статусу та достатку, а також предметом гордості.
Цікавою традицією, характерною саме для Полтавщини, був так званий «пишний хрест» — коли на одному шнурку або кораловому намисті носили відразу кілька хрестиків. Їх могло бути два, три, а іноді й п’ять. Разом вони утворювали зґарду — своєрідну композицію, що поєднувала релігійне значення й естетичну красу.
Буси та намиста
Серед безлічі прикрас, які носили жінки Київської Русі, особливе місце посідали буси та намиста. Вони не лише підкреслювали красу й статус своєї власниці, а й часто мали магічне та символічне значення — захищали від пристріту, приносили удачу й добробут.
У перші століття існування Київської Русі буси потрапляли на територію східних слов’ян торговими шляхами з Сирії, Єгипту, Середньої Азії, Кавказу та Скандинавії. Однак уже в IX–X століттях на Русі з’явилося власне виробництво скляних намистин. Під час археологічних розкопок у Ладозі та Києві знаходять залишки майстерень і печей, де давні ремісники плавили скло й створювали справжні шедеври.
Прикраси виготовляли з найрізноманітніших матеріалів — скла, металів, каменів, перлів. Скляні буси, які називали «скляними очками», були особливо популярні, адже їхні райдужні переливи та насичені кольори нагадували дорогоцінне каміння. Прикраси з сердоліку, гірського кришталю, аметисту, коралу та перлів цінували особливо — вони часто належали жінкам зі знатних родин.
Майстри Київської Русі застосовували складні техніки оброблення металу — зернь, скань та емаль, завдяки яким буси й намиста набували вишуканого, майже ювелірного вигляду. Такі вироби прикрашали святкове вбрання полтавок, передавалися у спадок і супроводжували жінку впродовж усього життя.
Археологічні знахідки на території Полтавщини підтверджують, що намиста й буси були невіддільною частиною жіночого костюма. Їх надягали на свята, весілля та інші важливі події. Іноді жінки поєднували хрестики з бусами, створюючи зґарди — своєрідні композиції, у яких релігійний символізм поєднувався з декоративною красою.
До речі, раніше стало відомо, які традиційні жіночі прикраси носили киянки в Київській Русі.
Джерела:
- https://poltavawave.com.ua/p/dukachi-khrestiki-dobre-namisto-iaki-prikrasi-nosili-poltavki-ta-shcho-voni-mogli-rozkazati-pro-svoiu-vlasnitsiu-838385
- https://skrynya.ua/article/1985148
- https://prokop.udedamiti.ru/stati/sheynaya-grivna-vidy-i-proishozhdenie
- https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2021/09/19/juvelirna_sprava_jak_remeslo_kyjivskoi_rusi/
- https://project2608086.tilda.ws/page42308238.html