Національний одяг будь-якої країни відображає уявлення нації про прекрасне та естетичне, цінності та її специфіку життя. В українському національному костюмі Полтавщини усе красиво і практично. Полтавці дуже любили яскраві кольори, витончену елегантність, а також зберігали у своєму вбранні оберегову ритуальність. Далі на poltavchanka.
Миргородське святкове вбрання
У Миргородському районі Полтавської області жінки вбирались як справжні панни. Спершу одягали білу сорочку, потім шнурували шкіряні черевички, обкутували талію плахтою та одягали поверх всього попередницю. Кріпили на поясі гаман, старанно завʼязавши його довгі стрічки в пишний бант. А у волосся вплітали барвисті стрічки, які теж доповнювали кінчик коси масивним бантом. Голову прикрашали шамеровою хусткою, до якої кріпили вощені квіти. Поверх всього одягали юпку (верхній жіночий одяг). І як завершальні елементи: сережки та коралове намисто з дукачами. Ось так і виглядала полтавська дівчина у святковому миргородському вбранні. В цьому абзаці ви могли помітити слова, які вже давно вийшли з нашого щоденного слововжитку. Якщо ж сорочку та плахту може уявити практично кожна людина, то зразки деяких автентичних речей нині побачити наживо майже неможливо.
Як одягалися полтавки в давнину?
Полтавська красуні носили коралі, а ще бинду, запаску, корсетку й свиту. Однією з найцікавіших речей гардероба наших пращурок є – намітки, тобто біле полотно, яке одягали поверх очіпка й вигадливо зв’язували. Іноземні мандрівники описували полтавок, як жінок з білими головами, тому що вони носили намітки, а такої дивини ніде в Європі не було. Намітки вважалися дорогим задоволенням. Жінки одягали їх лиш на визначні події, такі як: весілля чи видання заміж доньок, одруження сина, а також заповідали поховати себе в намітці.
А однією з найпопулярніших речей була сорочка. Кожна сорочка несе свій зашифрований код, де закодованим мінімумом є вузлик. Сорочку вишиту білим по білому одягали на свята. Інколи нитки підфарбовували рослинними барвниками.
Найяскравіше вбрання одягали на весілля, воно складалося з червоної плахти, дорогої корсетки та пишного вінка з квітами, тобто гарусового який плели з кутасиків. Також одягали весільного дукача.
Найцікавіше, що прикраси не продавалися, їх передавали з покоління в покоління як сімейні реліквії. Якщо в сім’ї було декілька доньок, оригінал прикраси віддавали найстаршій, а меншим діставалися дублікати-копії.
Хрестик полтавки завжди носили підшитим вище всіх прикрас. Зрідка можна було зустріти дукачі із золотими монетами. Також було популярним намисто з дутого скла. Таке намисто носили жінки зрілого віку. Прикраси були різними, інколи одна жіноча прикраса могла коштувати так дорого, як один хутір.
Характерною прикрасою для полтавок був дукач – металева нагрудна прикраса, яку носили на стрічці або низці намиста. Головним елементом дукачів був медальйон створений з медалі чи монети. Тільки від одного погляду на прикраси жінок можна було зрозуміти її статус та визначити приблизний вік.
За національним костюмом жінки можна було прочитати її соціальний та матеріальний статус, а також приблизно визначити її вік, кількість дітей і чи видала вона їх заміж.
Для українського національного строю характерним був силует-дзвіночок. Цього досягали за допомогою корсетки, яка збирала будь-яку жіночу фігуру і надавала їй особливого шарму. Також одягали юпку, не спідницю, як ви могли подумати, а своєрідну корсетку з рукавами.
Заміжні жінки носили на голові очіпок, поверх якого зав’язували хустку.
Як одягались діти?
Блакитно-небесний колір носили не всі жінки, а тільки маленькі дівчатка від 5 до 8 років. Говорили, що дітей приносять янголи, а янголи живуть на небесах, від того й колір блакитний. Також діти могли носити зелені кольори, бо зелений є кольором природи. Крім того, існували дитячі дукачі, які були трішки меншими за дукачі для дорослих, а у середині них зазвичай вміщували 10, 15 чи 20 копійок. Підліткові прикраси майже нічим не відрізнялися від дитячих, тільки номінал копійки збільшувався.
Традиційно дитячий одяг шили з батьківських старих речей, бо тканина після багаторазового прання ставала ніжніша й підходила для дитячої шкіри.
Голову дівчинки з багатої сім’ї прикрашала банда — це широка стрічка з орнаментом. А от дукачі-лимарі могли носити тільки дівчата козацького походження. Жінка не мала права одягнуть такий дукач, якщо не походила з козацького роду.
Також була популярна зачіска “дрібушки” – це коли від висків заплітали маленькі тоненькі кіски, а потім вплітали їх в одну довгу та зав’язували стрічкою, яку вплітали у волосся.
Традиційно українське вбрання дуже багате і дуже красиве. Воно є складним та багатошаровим костюм який несе в собі генетичний код нашої нації.