Весілля у Полтаві XIX століття — це не просто родинне свято, а важлива суспільна подія, наповнена символами, обрядами та народною мудрістю. Тодішнє вінчання супроводжувалося численними підготовчими етапами: від сватання та домовленостей між родинами — до святкового застілля, що могло тривати кілька днів. Далі на poltavchanka.
Кожна деталь — від вбрання нареченої до порядку весільного кортежу — мала своє значення й відображала уклад життя полтавців тієї доби. Такі весілля об’єднували в центрі Лівобережної України не лише двох людей, а й цілі роди, громади та села, перетворюючись іноді на справжнє театралізоване дійство з піснями, танцями та жартами
Коротко про розвиток традиції святкування весілля
Традиція святкувати весілля на території України сягає в глибину віків. Вона бере свій початок ще з дохристиянських часів, коли обряди мали виразно язичницьке підґрунтя. Тоді шлюб сприймався не лише як союз двох людей, а як важливий ритуал, пов’язаний з родом, землею та богами. У язичницьку добу (до X століття) весільні обряди були тісно пов’язані з природними циклами та вірою у духів. Молодят благословляли через обряди плодючості, приносили жертви предкам і божествам, випікали обрядовий хліб і водили хороводи.
Після прийняття християнства у 988 році на весільні звичаї почала впливати церква. З’явилася церемонія вінчання, а саме святкування набуло офіційно-релігійного характеру. Водночас народні елементи — пісні, вбрання, символіка — залишалися невіддільною частиною обряду.
З XVIII до XIX століття весілля було центральною подією у житті громади. Свято поєднувало давні язичницькі традиції, церковні обряди та регіональні особливості. У Полтавській губернії, наприклад, широко використовували кобзу, коровай прикрашали символами сонця і пшениці, а весільний поїзд супроводжувався піснями й народною музикою.
Загалом весільна обрядовість в Україні, незалежно від регіону, мала спільні риси. Полтавські весілля умовно поділялися на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний.
Яким було сватання на Полтавщині?
Мова йде про сватання — першу офіційну зустріч сватів із молодою та її батьками з метою отримання згоди на шлюб. На роль свата, або, як його ще називали, — старости, зазвичай обирали близького родича чоловічої статі, переважно дядька. Посланець нареченого міг і не бути родичем, але обов’язково мав бути одруженим, розумним і шанованим чоловіком. Адже успіх справи значною мірою залежав від його вміння вести перемовини. Старший староста мав бути красномовним і дотепним. Для надійності поруч із ним завжди був помічник.
Свати вирушали до дому нареченої з палицями у руках — символами послів, а також із хлібом, сіллю та пляшкою горілки. Ішли вони у супроводі самого нареченого та його дружка або старшого боярина. Сватати дівчину зазвичай йшли ввечері — щоб у разі відмови уникнути розголосу. Зайшовши до хати та побажавши господарям здоров’я й добра, старости починали розмову у формі жарту — наприклад, про купців, які шукають «товар», або про мисливців, що вийшли на слід красної дівиці. У цей час дівчині належало крутити кочергою у печі — удаючи, що нічого не чує.
Після символічної розмови молоду кликали до кімнати та публічно запитували про згоду на шлюб. У Полтаві відповідь нареченої була не лише обов’язковою, а й вирішальною. У разі згоди дівчина перев’язувала сватів рушниками, а нареченого — хусткою. Після цього всі сідали за стіл і святкували подію, паралельно обговорюючи придане нареченої. Якщо ж відповідь була негативною, сватам вручали гарбуза або макогін.
Через кілька днів, за давнім звичаєм, батьки дівчини їхали «на оглядини» до господарства нареченого. Цей етап називався оглядом. Наречений намагався справити враження, іноді позичаючи упряж коней, сані, борону чи плуга, щоб виглядати заможнішим. На початку XX століття цей звичай поступово вийшов із вжитку і згодом був забутий.
Заручини на Полтавщині
Приблизно за два тижні до весілля відбувалася ще одна важлива подія — заручини. У дім нареченої приходили батьки й родичі нареченого. Всі сідали за стіл, і молодята оголошували про своє бажання одружитися. Після цього староста символічно перев’язував руки молодим рушником. Батьки благословляли дітей. Наречена обдаровувала гостей хустками або полотном.
Можливо, саме з цієї традиції виникла звичка дівчат готуватися до весілля змалку: колись вважалося, що одяг, який наречена складала у скриню до шлюбу, вона носитиме до самої старості. Відомі також випадки, коли батьки дівчини звільняли її від польових робіт, аби вона встигла належно підготуватися.
Заручини вважалися символічним актом єднання двох родин. Саме під час них обговорювалися всі економічні питання. Після цього обидві сім’ї розпочинали активну підготовку до весілля. Якщо хтось із молодят раптом відмовлявся, то мав відшкодувати іншій стороні матеріальні збитки й сплатити так званий «штраф за образу».
Як наречена ходила кликати гостей на весілля?
Напередодні весілля, зазвичай у суботу зранку, наречена разом із подружками брала сумку з медовим печивом, яке спеціально пекли до свята у фігурних формах, і вирушала запрошувати гостей. Дівчина заходила до хати, кланялася та подавала гостинець зі словами: мовляв, батько й мати просили завітати завтра на весілля. Господарі дякували й обіцяли прийти.
Якщо родичі мешкали далеко, то наречену до них везли підводами. У дорозі вона мусила вітати кожного, хто траплявся їй на шляху: дітей — цілувала у лоба, молодих — у щоку, а старих — у руку.
Коровай, «качка» та дівич-вечір
У суботу, напередодні весілля, випікали весільний коровай, «шишки» та інше обрядове печиво для гостей. Випіканням, перш за все, займалася хрещена мати нареченої, але вона запрошувала на допомогу інших жінок — коровайниць. Ці жінки обов’язково мали бути порядними та щасливими у шлюбі. Весільна мати зустрічала коровайниць на порозі й запрошувала до хати. Під час приготування частувань жінки співали пісень, щоб «задобрити» піч — аби випічка вийшла смачною та гарною.
Кажуть, що колись за короваєм можна було передбачити майбутнє подружнє життя. Вдалий коровай віщував щастя, тріснутий — розлучення, а запалий — лихо. Весільний хліб прикрашали різними візерунками: колосками, шишками, косами, зображеннями сонця й місяця. Усі ці елементи символізували подружню пару.
На Полтавщині під час випікання короваю проводили цікавий обряд, який називали «смалити качку». Одна з коровайниць залишалася наглядати за випічкою, а решта виходили на двір, брали гілку, накривали її вивернутим вовною догори кожухом і починали возити хрещену вулицею, намагаючись завезти її в калюжу. Час від часу «коні», якими були коровайниці, відмовлялися їхати, тоді хрещена пригощала їх принесеною з дому горілкою. Потім «коні» просили їсти. Хрещена годувала їх «качкою» — це був буханець хліба, або випечений у формі птаха, або прикрашений пір’ям. Після цього всі казали, що «качку треба смажити» — і поверталися до хати, щоб дістати коровай із печі.
Уже ввечері у суботу наречена збирала подруг на дівич-вечір. Дівчата на цій вечірці плели віночки та прикрашали весільне деревце. Обрядове весільне дерево символізувало дівочу цноту, чистоту шлюбу й красу стосунків у парі. Ця традиція, за твердженнями істориків, бере початок ще з дохристиянських часів.
Весілля на Полтавщині
Святкування починалося з приходу до хати нареченого бояр, дружків, неодружених хлопців та свах — заміжніх жінок, а також дядьків і сватів. Усі вони виконували на весіллі певні ролі. На Полтавщині існувала традиція зранку, у день весілля, посилати до нареченої музик. Мовляв, після цього вона починала збиратися до шлюбу. Батьки благословляли нареченого, пригощаючи гостей перед дорогою. Мати приколювала йому на спину навхрест дві освячені в церкві голки, кропила святою водою та обсипала дрібними грішми й зерном на щастя. Потім батьки виводили сина за ворота, де били на щастя глиняну миску. Після цього весільний поїзд рушав до нареченої. Цікаво, що основну частину процесії складала молодь з обох родин — так поєднувалися два різні родинні кола.
Нареченого до хати впускали не одразу — вимагали викуп. Хлопці, які жили по сусідству з дівчиною, перегороджували дорогу до двору. На воротах стояли «брамові», що просили «ворітну». Ворітний викуп — зазвичай горілка та закуска — відкривав доступ до двору. Далі наречений заходив до хати, де його вже чекали подруги нареченої, теж із вимогою викупу.
До столу молоду заводив її рідний брат. Він також просив викуп за сестру — цього разу грошовий. Потім наречена пов’язувала нареченому на руку хустку. Після частування всі виходили з хати, де батьки дівчини благословляли молодих. Наречений і наречена ставали на рушник на коліна. Батько з матір’ю подавали ікони та бажали щастя. Потому всі їхали до церкви.
Після вінчання весільна процесія поверталася до хати нареченої, де влаштовували святкову гостину. Молодята тричі обходили навколо короваю, після чого сідали на лаву, застелену вивернутим вовною догори кожухом — символом достатку. Після частування починалися пісні й танці. На полтавському весіллі танцювали всі без винятку. Танок молодят символізував єдність двох родин. На святі співали жартівливих, а інколи й сороміцьких пісень.
Обряд покриття
Надвечір проводився обряд покриття. Наречена знімала з голови віночок, після чого її покривали хусткою. Завдяки цьому обряду дівчина переходила у статус заміжньої жінки. Після того, як свекруха пов’язувала на голову невістці хустку, молода починала роздавати незаміжнім дівчатам на весіллі стрічки зі свого віночка. Вважалося, що у весільному вінку має бути багато стрічок, аби вистачило всім. Віночок берегли все життя. Віддати його означало відмовитися від чоловіка.
Після цього боярин нарізав коровай, роздаючи по шматочку кожному гостеві. Присутні у відповідь обдаровували молодят. Цей процес супроводжувався великою кількістю жартів і примовок. Увечері молоду проводжали до свекрухи, обсипаючи дорогу пшеницею. Потім на подвір’я урочисто виносили придане. Робили це показово, щоб усі гості побачили, наскільки багата наречена. У домі молодого подружжя зустрічали мати з батьком, які благословляли дітей. Наречений і наречена тричі вклонялися. Потім молода називала свекра і свекруху батьком і матір’ю, просячи прийняти її за доньку.
Після цього молодята йшли до комори, де наречена мала підтвердити свою дівочу честь. Якщо в дівочій чистоті не було сумнівів, підіймали червоний прапор.
Останній етап весільних гулянь на Полтавщині
Ранком наступного дня весільні гості йшли будити молодят, приносячи їм сніданок. У цей час починалася так звана «циганщина». Гості перевдягалися у різних персонажів і влаштовували гучні веселощі. Ряджені «цигани» навіть могли вкрасти курку, щоб потім зварити з неї юшку. «Циганили» зазвичай до обіду, після чого починалася «ковка».
Ряджений коваль підковував кожного гостя — за це йому платили гроші, які йшли на нові сорочки для батьків молодят. Крім того, у понеділок влаштовували «весільне катання» батьків у возі, заповненому колючими гілками. Це був своєрідний обряд їхнього вшанування. Називався він — «пекло весільних батьків».