У світі педагогіки та психології чимало імен, що впливають на наше сприйняття виховання й розвитку особистості. Але лише небагато з них залишили такий слід, який зумів пережити часи й кордони. Григорій Ващенко — український педагог, психолог і філософ освіти з Полтавщини. Він присвятив життя розумінню людської душі та вихованню майбутнього. Його ідеї щодо формування характеру, мотивації та гармонійного розвитку особистості актуальні й нині, особливо для жінок, які прагнуть виховати дітей не лише розумними, а й емоційно сильними. Познайомимося ближче з людиною, яка вчила бачити дитину цілісно — з її душею, мріями та потенціалом. Далі на poltavchanka.
Ранні роки та формування особистості
Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 року в селі Богданівка Полтавської губернії (нині Чернігівська область) у родині дрібнопомісного дворянина-козака. З раннього дитинства на нього сильно вплинуло батьківське виховання: мати мріяла бачити сина священником, а батько прищеплював любов до рідної землі, наполегливість і сумлінність у праці. Водночас у сім’ї панувала непроста атмосфера. Давалася взнаки соціальна нерівність між батьками (мати була селянкою, колишньою кріпачкою), що створювало постійну напругу.
Через проблеми у стосунках батьки відправили 10-річного Григорія до Роменського духовного училища, а після його закінчення — до Полтавської духовної семінарії. Товаришами Ващенка по семінарії були Симон Петлюра та Володимир Щепотьєв, який став професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим у 1930 році.
У цьому навчальному закладі Григорій уперше зіткнувся із суворою дисципліною та строгими правилами, які не лише впливали на його характер, а й викликали внутрішній протест. За словами самого Ващенка, конфлікт з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом зробив його «бунтівником» в очах адміністрації, і в 1898 році його не допустили до іспиту в Київську духовну академію.
Невдача й матеріальні труднощі не зламали юнака. Рік він учителював у селі Битниці на Полтавщині, а в 1899 році вступив до Московської богословської академії, маючи намір присвятити себе служінню Богові. Паралельно з навчанням Ващенко пробував себе в літературі — написав оповідання «Німий» та поему «Сідхарта». Судячи з цих творів, він виявляв глибокий інтерес до внутрішнього світу людини й філософських роздумів про життя.
Учитель, дослідник і громадянин: шлях Ващенка в педагогіці
Після закінчення Московської богословської академії Григорій Григорович Ващенко повернувся до педагогічної діяльності. Спочатку він викладав у Полтавській парафіяльній жіночій школі, згодом — у духовній школі міста Кутаїсі (Грузія). Повернувшись до Полтави у 1905 році, працював у комерційній школі та вчительській семінарії, не бажаючи залишатися стороннім спостерігачем бурхливих революційних подій того часу.
Разом із колегами Ващенко їздив селами Полтавщини, збираючи відомості про репресії царського уряду щодо повсталих селян. Ці матеріали він публікував у пресі, за що зазнав тиску з боку поліції й був змушений тимчасово переїхати до Тихвіна під Санкт-Петербургом, де отримав посаду вчителя в жіночій гімназії.
Події 1905 року посилили у Ващенка відчуття національної свідомості та прагнення протистояти самодержавству. Літературні праці того часу — збірка «Пісня в кайданах» і п’єса «Сліпий», опублікована під псевдонімом Г. Васьковський, не лише відобразили протестні настрої, а й знайшли відгук у просвітницьких колах інтелігенції.
У 1911 році Ващенко повернувся в Україну, де почав викладати в містах Тульчин і Ромни, водночас розвиваючи інтерес до наукових досліджень у педагогіці та психології. Надихаючись працями відомого психолога й педагога Петра Лесгафта, Ващенко почав проводити психологічні експерименти з учнями комерційної школи, спостерігаючи за їхньою поведінкою та реакціями.
Після Лютневої революції 1917 року Григорій Григорович активно долучився до процесу українізації освіти. Він проводив курси в Прилуках, Ромнах і Хоролі, викладаючи українську мову, літературу та педагогічну психологію, а з жовтня 1917 року став викладачем педагогіки, психології, логіки та теорії художньої творчості в Полтавському учительському інституті. Водночас Ващенко обіймав посаду директора вчительської семінарії.
У цей період Ващенко проявив себе як дослідник і організатор. Полтавець узяв участь в II Всеукраїнському вчительському з’їзді (серпень 1917 року), де запропонував створити українську педагогічну академію та впроваджувати психологічні експерименти в навчальний процес.
Наука і психологія: педагогічна та наукова спадщина Ващенка
Григорій Ващенко поєднував педагогічну діяльність з активною громадською та науковою працею. У Біликах він створив і очолив товариство «Просвіта», де слухачі педагогічних курсів влаштовували українські вистави й хорові концерти для селян. У своїх спогадах педагог називав цей період «найактивнішим» у своєму житті. Однак, не знайшовши спільної мови з частиною працівників курсів, Ващенко залишив роботу й повернувся до Полтави, де почав викладати в Інституті народної освіти (ІНО), утвореному внаслідок об’єднання колишнього учительського інституту та історико-філологічного факультету — філії Харкова.
На факультеті соціального виховання він читав курси з психології дитини, педології, дитячої творчості та дитячої літератури, методики вивчення дитини й організації дитячих установ, а також проводив семінарські заняття із соціального виховання. Він застосовував принципи рефлексології, виступав на вчительських конференціях із пропозиціями створити дослідно-педологічну станцію при ІНО та публікував статті з педології, психотехніки й методики викладання. Навесні 1925 року Ващенко очолив кабінет соціального виховання при Інституті народної освіти, де вивчав дитячі колективи за методикою А. С. Залужного, а також став професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського ІНО.
На початок 1930-х років Ващенко повністю реалізувався як науковець і педагог. До кола його інтересів входили дидактика, методи навчання та педологія. У книзі «Загальні методи навчання» (1929) він систематизував методи шкільного викладання, показуючи, як технічні засоби навчання мають поєднуватися з педагогічною логікою вчителя та потребами учнів.
Особливу увагу Ващенко приділяв педології. Він аналізував вікові та індивідуальні особливості учнів і студентів, проводив тести з читання, математики та складав психічні профілі, обґрунтовував необхідність перетворення школи на громадсько-культурний центр мікрорайону, вивчав досвід дитячих установ інтернатного типу й колоній, зокрема макаренківські практики. Він активно узагальнював і поширював досвід учителів Полтавщини, упроваджував у практику Дальтон-план та інші педагогічні інновації.
Однак наприкінці 1933 року Ващенка було звільнено за звинуваченням у «буржуазно-націоналістичному ухилі» й виключено зі Спілки працівників освіти та секції наукових працівників. Два роки педагог провів у Москві без роботи, а згодом очолив кафедру педагогіки Сталінградського педагогічного інституту. Там він продовжив наукові дослідження, критично аналізував учення Жан Піаже про розвиток мислення дошкільників і вивчав роль бесіди-розповіді в навчальному процесі.
З невідомих причин репресії проти Ващенка в Україні несподівано припинилися, і в 1940 році він зміг повернутися на батьківщину та знову обійняти посаду завідувача кафедри педагогіки й аспірантури Полтавського педагогічного інституту. До літа 1941 року Григорій Григорович був одним із найбільш високооплачуваних викладачів вишу.
Друга світова війна та еміграція — новий етап життя і педагогічної діяльності
Під час нацистської окупації України професор Григорій Григорович Ващенко став редактором газети «Полтавське слово». У цей період він уклав довідку з історії виховання та освіти в СРСР на замовлення німецької окупаційної влади в особі Райхскомісаріату. Значно пізніше, у 1965 році, переклад цієї праці українською мовою під назвою «Педагогічна наука в СРСР» було опубліковано в журналі української діаспори в Англії «Визвольний шлях».
Варто зазначити, що у 1944 році Ващенко із родиною залишив Україну та виїхав до Німеччини. Останній період його творчої й педагогічної діяльності минув за кордоном. Наприкінці 1945 року Григорій Григорович став професором педагогіки в Українському вільному університеті, створеному українцями-емігрантами, а у 1950 році — ректором Української богословської академії в Мюнхені.
У Німеччині полтавець активно займався громадсько-педагогічною діяльністю, вихованням молоді української діаспори та популяризацією національних цінностей. З позицій антикомунізму він виступав із доповідями політико-виховного характеру перед членами Спілки української молоді (СУМ), читав лекції в літніх таборах організації та писав освітні й публіцистичні статті до журналу «Авангард». У 1946 році на замовлення СУМ Ващенко створив програмну працю «Виховний ідеал».
У цій роботі він розкрив своє бачення виховного ідеалу як національно-соціального феномена: виховання, на його думку, має бути національним за характером і зумовленим історичними реаліями. Воно повинно формувати в молоді ціннісні орієнтири, що відповідають національним традиціям, характеру народу та глибокій релігійності. Педагогічне кредо Ващенка зосереджувалося в тезі: «служба Богові й Батьківщині» є головною для кожного українця.
Окрім громадсько-педагогічної та організаторської роботи, Ващенко продовжував наукові дослідження. Він розробляв питання теорії національного морального виховання та можливості реформування системи освіти в Україні. Зважаючи на те, що Ващенко залишив батьківщину у віці 66 років, а також на його багатий науковий досвід, дослідники, зокрема А. Бойко, припускають, що більшість його повоєнних праць була створена або задумана ще на Полтавщині, включно з підручником «Загальні методи навчання», доповненим у Мюнхені.
Спадщина й повернення пам’яті: вплив Григорія Ващенка на українську педагогіку
Григорій Григорович Ващенко помер 2 травня 1967 року в Мюнхені, де й був похований. Його педагогічна та наукова діяльність тривалий час залишалася майже невідомою на батьківщині. В Україні ознайомлення з його працями розпочалося лише в останні десятиліття XX століття, після проголошення державної незалежності.
Перша публікація, що ознаменувала повернення постаті Ващенка до кола вітчизняних педагогів, з’явилася у 1993 році: представник української діаспори А. Коваль опублікував у журналі «Рідна школа» статтю «Григорій Ващенко — творець виховної освітньої системи». Це стало відправною точкою для вивчення його спадщини. Водночас ще у 1991 році в збірнику Рівненського педагогічного інституту «Використання спадщини повернених і забутих діячів науки й культури в навчальному процесі педагогічного вишу і школи» було вміщено статтю М. Окси «Забутий дослідник педагогічної спадщини А. С. Макаренка», де вперше згадувалася діяльність Ващенка.
Відтоді в Україні поступово поширювалася хвиля інтересу до творчості полтавця. Почали перевидаватися його праці, з’являлися аналітичні дослідження, присвячені педагогічним і психологічним підходам Ващенко. У підручнику В. П. Кравця «Історія української школи і педагогіки» персоналію Григорія Ващенка вперше включено до курсу історії української педагогіки для вищих навчальних закладів.
У 1995 році було засновано Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка, основним завданням якого стало повернення педагогічній науці спадщини вченого та її популяризація. Нині Ващенко розглядається як один із найважливіших українських педагогів і психологів, чиї ідеї про моральне, національне й духовне виховання залишаються актуальними для сучасної освітньої системи.
Джерела:
- https://dnpb.gov.ua/ua/informatsiyno-bibliohrafichni-resursy/vydatni-pedahohy/vashchenko-h-h/%D0%B1%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F-%D0%B3-%D0%B3-%D0%B2%D0%B0%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0/
- https://osvita.ua/vnz/reports/pedagog/14322/
- https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/23/1878-narodyvsya-grygoriy-vashchenko-pedagog
- https://esu.com.ua/article-32555
- https://history.sumy.ua/research/article/312-romenskyiperiodbiohrafiihryhoriiavashchenka.html
- https://www.youtube.com/watch?v=QE91qhb2iM4