Гуляючи у центрі Полтави по Театральній площі можна побачити пам’ятник Марусі Чурай – славнозвісній красуні з місцевих легенд, українській співачці та піснярці часів Хмельниччини та водночас одній із найвідоміших злочинниць минулих літ. Та чи існувала насправді Маруся? Чи дійсно вона написала більшість відомих нині українських пісень? І головне, чи правда, що дівчина на тлі ревнощів отруїла свого коханого Гриця? Далі на poltavchanka.
“Дівчина з легенди”
Існування Марусі Чурай протягом багатьох століть викликає бурхливі обговорення серед істориків, мистецтво- та літературознавців, музикантів та письменників. Традиційно, Марусю називають “дівчиною з легенди”, адже попри всі спроби довести її реальність, документальних підтверджень життя цієї особи майже немає. Та враховуючи ту кількість легенд, розповідей, переказів про дівчину, деяких непрямих доказів її існування, пісень та історичних подій того часу, дослідниками було сформовано життєпис співачки та навіть визначену приблизну дату і місце її народження. За цими даними, Маруся Чурай народилась у Полтаві на початку 17 століття (приблизно 1625-1629 роки) та проживала в будинку поблизу Хрестовоздвиженського монастиря.
У рукописній збірці пісень невідомого чоловіка, на прізвище Селегань, знайденій у 1853 році, яка містила відомі народні пісні “Засвіт встали козаченьки”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” та інші, науковці побачили приписку: “Всі пісні були створені Марусею, донькою полтавського урядника Гордія Чурая”.
Тож ймовірно, що не така вже вона й легенда, а цілком реальна жінка з історії, яка жила, творила, кохала та готова була піти на злочин через силу власних почуттів.
Той самий Гриць з пісень
Більшість пісень Марусі Чурай присвячені Григорію Бобренку – козаку з Полтави, якого дівчина кохала до нестями. За переказами, Маруся була дівчиною неймовірної вроди та таланту: віршовані рядки народжувались у неї на льоту, одразу ж перетворюючись у пісні та поширюючись серед людей. Слава про полтавську піснярку та співачку Марусю дійшла навіть до самого Богдана Хмельницького, який нібито цінував її творчість.
Юна красуня не мала відбою від залицяльників, однак своє серденько вона віддала Грицьку. Козак Григорій також зізнався в коханні піснярці й пара навіть заручилась, але все зруйнувала війна 1648 року – хлопець пішов виконувати свій обов’язок перед державою. Розлука тривала майже 4 роки. За той час Маруся продовжувала писати пісні, але всі вони були пронизані болем, тугою та переживаннями за коханим. І ось той день настав: Грицько Бобренко нарешті повернувся з війни. Вона бігла до нього, раділа, хотіла обійняти й вірила в одну долю на двох. Натомість зустріла холодний та абсолютно байдужий погляд Грицька. Не тямлячи, що робить, Маруся побігла до річки, щоб втопитися: без коханого дівчина не бачила сенсу жити. На щастя, піснярку врятував Іван Іскра – давній шанувальник Марусі Чурай, який вже давно був у неї закоханий. Маруся вижила, а Грицько знайшов собі нову дівчину із заможного роду, на якій невдовзі й одружився.
Помста Марусі Чурай
Минув час, та не змогла Маруся забути своє нещасливе кохання. Якось у Полтаві були вечорниці, де збиралась вся місцева молодь для веселощів. Саме там піснярка побачила колишнього коханого разом з дружиною. Її серце не втримало нового болю: у пориві злості надумала отруїти Гриця. Придбала зілля у полтавської відьми, заманила зрадника до себе додому та підлила його в їжу. Так і народились рядки пісні: “Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці…”.
За вбивство чарівну злочинницю спочатку засудили до страти. Проте, Іванові Іскрі вдалось вибороти помилування від Богдана Хмельницького – дівчину врятував талант до складання віршів, а її пісні гетьман визнав взірцем української пісні. Після помилування красуня скінчила своє життя в монастирі.
