“Засвіт встали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой не ходи, Грицю”…Ці пісні знайомі, напевно, кожному українцю. Дехто вважає їх народними, однак насправді авторство цих творів приписують відомій полтавській красуні, поетесі та співачці, яку прирівняли до великої Сапфо – Марусі Чурай. Чи існувала насправді Маруся, чи може вона просто дівчина з легенди? Далі на poltavchanka.
Маруся Чурай: правда чи легенда?
Історики та літературознавці багато років намагаються встановити, чи існувала насправді Маруся Чурай, чи це вигадана героїня із легенд та переказів. З одного боку, на сьогодні не існує документів, які б підтверджували реальне існування дівчини – це пов’язують із тим, що у 1658 році у Полтаві була страшна пожежа, внаслідок якої згоріло все місто і міські архіви. Вірогідно, там зберігались записи про жителів Полтави і Марусю Чурай. З іншого боку, було знайдено рукописний альбом, що належав якомусь чоловіку на прізвище Селегань. Альбом датований 1853 роком. У ньому записано багато пісень, серед яких “Засвіт встали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні”, “Зелененький барвіночку” та багато інших. Цікаво, що в альбомі є коротенька приписка: “Пісні, створені Марусею, дочкою полтавського урядника Гордія Чурая”. Пошуком фактів про реальне існування Марусі Чурай займався Григорій Квітка-Основ’яненко. Нібито у домі його діда висів портрет справжньої Марусі Чурай, намальований з натури. Письменником і фольклористом Олександром Шкляревським було описано цей портрет. На ньому зображена молода жінка з великими карими очима та довгим та густим чорнявим волоссям, заплетеним в тугу косу. На підставі даних Шкляревського надалі багато художників малювали Чураївну. Велика кількість історій, легенд та розповідей про легендарну полтавку та переписи її творів схиляють багатьох дослідників до думки про те, що Маруся Чурай – реальна історична постать, а не міфічна піснярка. І хоч відомо про дівчину мало, частково життєпис було відтворено на основі її пісень, легенд та історичних фактів того часу. Вважається, що полтавська поетеса народилась у проміжку між 1625 – 1629 роками у Полтаві. Вона була донькою полкового осавула, який брав активну участь у козацько-селянському повстанні проти поляків у 1637 році, за що його вважали ледь не народним героєм. За бунтарські настрої Гордія покарали стратою у Варшаві, тому дівчинка рано залишилась без батька. Та відомою Маруся стала не завдяки своєму батькові, а через свій талант і трагічну історію кохання, яка обросла легендами і передавалась із покоління в покоління у родинах українців…
“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…”
За переказами, молода красуня Маруся Чурай зводила з розуму славетних воїнів та козаків. Дівчина мала приємний голос та талант до римування – подейкували, що вона на ходу могла придумати пісню, яку одразу ж підхоплювали оточуючі. Так пісні Чураївни стали відомими не лише у Полтаві, а й поширились серед усього українського народу. Попри велику кількість прихильників, своє серце українська Сапфо віддала полтавському козаку Григорію Бобренку. Почуття дівчини були взаємними, пара навіть заручилась, присягнувшись одне одному у коханні. У той час, Маруся дуже подобалась ще одному юнаку – Івану Іскрі, сину відомого гетьмана Якова Остряниці. Та Маруся і чути нічого не хотіла про Івана.
У 1648 році почалась Національно-визвольна війна, куди пішов і Грицько Бобренко. Довгих чотири роки чекала Маруся на свого коханого. Вірогідно, що саме тоді народились найкращі її пісні, як от “Засвіт встали козаченьки” – де розповідається про тугу Марусі за коханим козаком, “Віють вітри, віють буйні” – де дівчина описує, що “тяжко жити без милого і в своїй сторонці”. Цікаво, що у багатьох піснях зустрічаються імена закоханих – Марусі та Гриця.
Григорій Бобренко повернувся з війни живим і неушкодженим, але на подив Марусі абсолютно байдужим до неї. Гриць швиденько знайшов собі заможну наречену Галину і одружився з нею. Горю Марусі не було меж – дівчина готова була вчинити самогубство, втопившись у річці. Від смерті поетесу врятував Іван Іскра, який так і не зміг її розлюбити.
Одного разу на вечорницях, куди прийшла Маруся, вона побачила своє колишнє кохання разом із дружиною. Біль зради та жага до помсти засліпили їй очі – Маруся вирішила отруїти Гриця. Існують різні версії того, де полтавка взяла те зілля: зварила сама, чи взяла у місцевої відьми. Але кінець цієї історії всюди однаковий – заманивши хлопця додому, вона підлила те зілля і юнак загинув.
Що сталось з Марусею?
За легендою, Марусю судили та приговорили до страти. У той момент, коли співачці повинні були відрубати голову, з’явився Іван Іскра, який привіз письмове помилування від самого Богдана Хмельницького. Гетьман відчував повагу до Гордія Чурая та чув пісні юної співачки, тому виправдав Марусю “за заслуги її батька перед державою та солодкі пісні”. Однак, відомо, що талановита полтавка не дожила до свого 30-річчя – за однією з версій вона померла від сухот, за іншою – пішла до монастиря, щоб спокутувати гріх і там загинула.
Трагічна історія кохання Марусі Чурай навіки залишилась у пісні: “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
бо на вечорницях дівки-чарівниці!
Котра дівчина чорні брови має,
То тая дівчина усі чари знає…”
Маруся Чурай в українській культурі
Образ Марусі Чурай знайшов відображення у творах багатьох українських поетів, письменників, художників та музикантів. Полтавська співачка та поетеса стала прообразом багатьох повістей, балад і віршів Ольги Кобилянської, Бориса Олійника, Григорія Квітки-Основ’яненка, Степана Руданського тощо. Найвизначнішим твором української літератури, в якому детально зображено постать Чураївни став роман у віршах Ліни Костенко.
У 2006 році у Полтаві було споруджено пам’ятник Марусі Чурай, який розташований поряд із Полтавським академічним обласним музично-драматичним театром імені Миколи Гоголя.
