Гетьманша, патріотка, меценатка і… нещаслива жінка

Єлизавета Милорадович – колоритна представниця української аристократії, яка була справжньою патріоткою, допомагаючи Батьківщині і словом, і ділом. Історію славетної жінки розповість сайт poltavchanka.

Заміжня за “дідом”…

 Графиня Єлизавета Милорадович народилася 1832 року, за одними даними – на Чернігівщині, а за іншими —  в маєтку Тростянець Прилуцького повіту Полтавської губернії. Вона була дочкою полтавського губернського предводителя Івана Скоропадського, який мав родові зв’язки з гетьманом Іваном Скоропадським. Даний рід не одне століття активно проявляв себе в українському політичному та культурному житті, славився патріотизмом і меценатством. Мати Єлизавети мала коріння славного козацького-старшинського роду меценатів Тарновських, які теж дієво вболівали за інтереси українського народу, його культуру і духовність. 

Заміж Єлизавета вийшла у 16 років за нащадка гетьмана Павла Полуботка, найзаможнішого поміщика полтавської губернії Лева Милорадовича. Граф був старшим за неї майже на 25 літ (прийде час і вона називатиме його “дідом”, хоча на момент одруження Леву було близько 40 років). Спершу між ними нібито витали якісь почуття. Але якщо й жило подружжя не в шаленій любові, то одне одного поважали. Усе змінилося після хвороби і втрати доньки. І чоловік, і дружина дуже страждали, коли померла їхня крихітка Олександра. Вони віддалилися. Відтоді великі сподівання Єлизавета покладала на сина Григорія (він таки виросте, стане успішним дипломатом, та врешті його стратять більшовики). 

Боялася сили кохання

Єлизавета Милорадович  була бідова й красива. Одного разу при зустрічі вона замилувалася племінником чоловіка Григорієм. Їй було тоді років 29 і 12 із них вона була заміжня. Григорій Милорадович був на 7 літ молодший. Та вона вирішила відкинути ту випадкову зустріч і те захоплення. Але ж Гриць із часом не забувався! Почуття обох переросли в листування. 

Григорій з юності захоплювався історією, збирав цінні документи, а в 16 став автором статей про чернігівську минувшину. Він  служив при імператорському дворі, а 1859 року одержав звання поручика Кавалергардського полку. Та Єлизавета сприймала це з іронією і писала по-українськи:

“До тебе прихильна, дарма що кавалергард”. 

Їй не подобалася військова кар’єра і служба імперії милого серцю небожа. Вона наголошувала, що Григорій – нащадок Полуботка, “юный свободный казак, сын Украины, колысь свободной” і має бути корисний людям, а не “потешать романовское отродье”. Наче по-материнськи вона навчала Гриця на відстані. Єлизавета радила племіннику стати мировим суддею, дізнатися ближче про народ і захищати бідних від нападків сильних. Той таки пішов у відставку з посади штаб-ротмістра на посаду мирового посередника у одному з повітів Чернігівщини. І згодом навіть був відзначений за працю по звільненню селян… 

Єлизавета знала, що Гриць її кохає. Їхні стосунки точно не були дружніми. Вона писала, що боїться сили його почуттів, бо не може відповісти так само. Мовляв, жінці, яка піде проти загальноприйнятих норм, суспільство цього не пробачить. Зі слів Єлизавети, їй заважали пізнати жіноче щастя втома, життєвий досвід, обтяжливе буття і опіка “діда” (так вона називала законного чоловіка).

Одного разу Лев запитав, чого це Гриць у листі написав його дружині “цілую”. Єлизавета здогадалася, що “дід” переглядає кореспонденцію і попросила небожа писати французькою, або, якщо ні, то замість “цілую” – “вклоняюся”, а вона розумітиме суть тих “поклонів”. Так і жила, ждучи листа за листом. Багато читала про чужі щасливі стосунки, а свої вважала неповноцінними. Поринула й у філантропію, благодійність, стежила за політикою, взялася за вивчення англійської… 

2002 року в Чернігові окремим виданням під назвою “До тебе прихильна, дарма що кавалергард” вийшли 20 листів графині Єлизавети до графа Григорія. Судячи з їх змісту здається, що вона прагнула втілити всі свої життєві пріоритети саме в ньому. Григорій зробив успішну кар’єру. Повернувшись в армію, він дослужився до звання генерал-лейтенанта, здобув чимало орденів, став сенатором, а головне – відомим успішним істориком і автором генеалогічних досліджень. Та архів його праць було втрачено…

Гетьманша

За покликом серця Єлизавета Милорадович присвятила себе українській громадській і культурній справі, щиро противилася російській імперії. В Полтаві її називали гетьманшою, а також красунею-європейкою, дуже освіченою та прогресивною жінкою. Вона вбиралася згідно останніх віянь французької моди, була незрівнянною на світських прийомах, палила, регулярно їздила за кордон на лікування й не лише, володіла французькою та німецькою мовами. Сама вчила англійську, а стимулом до цього було бажання перекласти для іноземного товариства “Історію русів”, щоб відкрити йому суть українського народу. Гетьманша любила український фольклор, часто вбиралася в рідне національне вбрання, шанувала козацьку минувшину. Вона не втомлювалася діяти в громадському житті батьківщини і уважно слідкувала за політичними подіями в Європі, вболіваючи за народи, які виборювали власну свободу.  

Меценатство було її покликанням. Солідними внесками Милорадович допомагала навчальним закладам. Так, утримувала кілька недільних шкіл (а ще радо сама навчала дітей і співала з ними, видавала українськомовні підручники), сприяла українським бібліотекам, виданню книг. Олександірвському реальному училищу в Полтаві подарувала будинок. Заснувала та утримувала школу в селі під Полтавою, значну допомогу надавала й жіночій гімназії. Оплачувала навчання бідних учнів, сприяла, щоб вони опановували різні ремесла. Під опікою графині перебувало Полтавське єпархіальне жіноче училище. Більше 10 літ Єлизавета Милорадович очолювала засноване нею філантропічне товариство, жертвувала йому чималі кошти й купила велику садибу. 

Благодійниця створила й жіноче товариство, яке опікувалася дітьми-сиротами, дитбудинок для немовлят-сиріт. Хворі діти-безбатченки мали змогу жити в її будинку в Гожулах (на цій дачі зокрема був чудовий парк, ботсад і дендрарій). До слова, Єлизавета і Лев Милорадовичі мали чималі маєтності на Полтавщині, а ще на Чернігівщині та Катеринославщині, і кілька тисяч селян. У теплу пору графиня жила в маєтку в Санжарах, а в холодну відбувала в Полтаву. 

Кажуть, у Полтаві не існувало такої благодійної організації, де Єлизавета Милорадович не була б задіяна. Маєток Милорадовичів у Полтаві називали центром культурної і просвітницької  діяльності громади. Тут гостювали кращі представники тогочасної еліти. У цьому ж домі на Новий рік графиня часто влаштовувала свята і запрошувала до ялинки дітей-сиріт. Вона була чудовою піаністкою, часто брала участь у благодійних концертах у Полтаві.

Заповітне сподівання збулося

 При сприянні Єлизавети Милорадович в Полтаві з’явився аматорський театр, читальня для міщан. Протестуючи підписанню Валуєвського циркуляра та іншим проявам антиукраїнської політики царату, патріотка зробила стартовий внесок (20 000 австрійських крон) у заснування Товариства імені Т.Шевченка у Львові. Вона ж наполягла, щоб воно носило таку назву. Серед іншого, товариство розгорнуло потужну видавничу діяльність, виконувало функції української академії наук. А великий портрет Єлизавети Милорадович став окрасою зали урочистих засідань цієї неофіційної академії. Після заборони україномовних видань благодійниця пожертвувала кошти на розвиток українського руху в Галичині, зокрема фінансувала львівську “Просвіту”, журнал “Правда”.

Графиня брала активну участь у діяльності Полтавської громади (кажуть, ця спільнота й зародилася на прийомах у Милорадовичів). Як і інші однодумці, вона відстоювала українське слово, засуджувала імперські закони. Милорадович нерідко розповсюджувала заборонену літературу, зокрема самостійно привозячи її з-за кордону. Громадівці поширювали твори Т.Шевченка та інших українських поетів і письменників, організовували лекції, читання, відкриття читалень і книгарень, у наслідок чого в недільні школи потяглися навіть люди похилого віку. 1861 року в день перепоховання Кобзаря громадівці висадили дуб, що став живим монументом Шевченку, він нібито й досі росте в одному з мікрорайонів Полтави. Цього ж року, як скасували кріпацтво, графиня подарувала кожному із своїх селян по десятині землі, окрім тієї, що передбачалася законом. Вона була прихильницею ідеї звільнення кріпаків. 

У певний час імперська влада почала підозрювати Єлизавету Милорадович у бажанні реставрувати гетьманську владу в Україні. Багатьом відома цитата з французької газети “Independent Belge” 1862 року: 

“У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорюється питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знов керуватиме гетьман, як за часів Мазепи…”. 

До слова, таке заповітне сподівання графині пізніше реалізував її племінник, братів син Павло Скоропадський, увійшовши в історію як останній гетьман України. 

Померла славетна українка раптово 1890 року в Полтаві від серцевого нападу. Як і часто, того ввечора в її домі було чимало гостей, яких вона радо стрічала. Вночі ж графині стало погано… Поховали гетьманшу в Полтаві, біля чоловіка і доньки. Для багатьох її смерть стала великим потрясінням…

.,.,.,.