Кожному з регіонів нашої прекрасної країни властивий власний особливий стрій. Як традиційно вбиралися наші пращури, а саме просте населення на Полтавщині, нагадає сайт poltavchanka.
“У наших хазяйок – по сто сорочок, а в мене одна, та й та біла щодня”
Для початку варто зауважити, що жіноче народне вбрання у Полтавському регіоні це – зразок класики українського народного вбрання. Як і вбрання Київщини, воно стало символом-стереотипом не лише для уявлення того, як наші предки одягалися на Середній Наддніпрянщині, а й уособленням загального сприйняття жіночого українського народного одягу. Народному одягу Полтавщини загалом властиві чіткі пропорції та форми, а також щедре оздоблення.
Почнемо з жіночої сорочки. Вона не мала комірця і манжетів, та в неї зазвичай були суцільні широкі рукава. В пишні рукава переходила пластична плечова лінія сорочки і даний крій прекрасно підкреслював жіночність. У полтавських сорочок були глибокі викоти, призбирані, як і рукава, та обшиті вузькою смужкою тканини. Сорочки на Полтавщині традиційно вирізнялися світлою кольоровою гамою вишивки (наприклад, як на Решетилівщині ніжно “білим по білому” або світло сірим). При цьому при виготовленні сорочки нерідко застосовували декілька технік вишивки (мережка, вирізування, лиштва і т.д.). Вишивкою на жіночій сорочці гаптували рукава, вставки на них, передпліччя, поділ. Чорно-білі кольори ниток при вишиванні сорочок на Полтавщині активно використовували на межі ХІХ-ХХ століть.
“Не козацьке діло з плахтою стрибати, а козацьке діло – з москалем воювати”
Зверху на сорочку одягали дергу – незшитий поясний жіночий одяг. У будні носили чорні чи сині дерги з домотканого полотна, на свята – зелені або червоні з фабричних тканин. У празники жінки вбиралися і в яскраві декоровані плахти. Дерги і плахти у свята на Полтавщині підв’язували поясами – це регіональна “родзинка”. Червоні домоткані пояси з вовни на кінцях часто оздоблювали помпонами, або як ми кажемо балабонами.
Є давні фотознімки, зроблені етнографом Іваном Зарецьким, які свідчать, що на Полтавщині на початку ХХ століття на пояси жінки чіпляли й “кармани” – такі собі невеликі “сумочки”. Їх оздоблювали як варіант машинною строчкою, а її “мотиви” нагадували декорування на керсетках чи юпках.
У кінці ХІХ століття полтавські селянки носили рясні однотонні ситцеві чи вовняні спідниці, а заможні жінки – шовкові. Внизу цей одяг декорували смужками темного плису, оксамиту чи шерсті. Полюбляло наше жіноцтво й фартухи. На свята обирали білі, з вишивкою та мереживом, що пасували до сорочок, а в будні – різних кольорів з купованих тканин.
“Як гарна Параска, то гарна й запаска, коли ж вона як мулиця, то не вабить і спідниця”
У холоди наші жінки носили крамні юпки на ваті, які за кроєм і зовнішнім виглядом нагадували керсетку (про неї нижче). В “тренді” була й празникова юпка з зеленої байки з червоними “мушками” та біла суконна з оригінальною оздобою. Згідно крою юбки мали численні збори від стану. Їх шили і з ситцю, нанки, пстри. З-поміж іншого стегнового одягу жінки носили й вовняні чи парчеві запаски різного кольору. У заможних жінок запаски й плахти були шовкові. Бувало, замість плахти заміжні жінки одночасно вдягали дві запаски – спереду і ззаду (як на Гуцульщині). Буденні запаски були однотонні, а святкові ще й декорували.
Вбрання у теплу пору нерідко доповнювали однотонною керсеткою. В різних куточках регіону вони могли дещо відрізнятися за кроєм, оздобленням, тканиною. Керсетки Полтавщини вирізнялися завищеною талією, заниженою довжиною. Вони робили жіночий образ величним і монументальним. Керсетки були темних кольорів, на них могли бути аплікації з чорного плису (наприклад, на Миргородщині), зі шнурів, інші стримані вишиті орнаменти, зокрема на краю поли або в нижній частині. Іноді керсетку шили з тієї ж тканини, що й спідницю. Фартух до них у свято вдягали не завжди.
У холодну пору поверх керсетки одягали довгий халат з коміром. Його та манжети часто шили з синьої китайки і прикрашали червоною стрічкою. Носили зимою й кожухи різного крою й з різних тканин. Вони могли бути оздоблені хутром, вишивкою, аплікаціями, декоративними швами. Жіночі кожухи могли бути як довгі, так і короткі. Заможні люди покривали кожухи сукном або китайкою.
“Хто вміє вінок вити, той вміє й життя любити”
На голову жінки часто одягали тверді очіпки різних форм, а на них зверху в’язали різними способами барвисті яскраві хустки. Очіпок мав складну конструкцію і виготовляли ці головні убори спеціальні майстри, а придбати очіпок можна було на ярмарку. На великі празники жінки носили намітку, а дехто “жалів” її й на свята і зберігав тільки на смерть.
Дівчата заплітали волосся різнокольоровими кісниками в косу, а кісники звисали ледь не до землі. У свята одягали високі вінки, їх було кілька видів (наприклад, чубаті). Вив’язувалися й хустками, щоб було відкрите тім’я. А ще нерідко дівчата в’язали хустки вінцеподібно. Дівочі пов’язки хусток прикрашалися й квітами. Окремою прикрасою були стрічки. Волосся свято берегли і укладали в традиційні зачіски. Жіночий образ доповнювали кораловим намистом, дукачами (срібними, позолоченими, або й золотими), бурштином та баламутами, а ще перстнями й іншими прикрасами.
Між іншим, у регіоні була популярна поверхнева вибійка на тканині (наприклад, на спідницях, чоловічих штанях). Її міг виконати майстер, приміром, на ярмарку. Він наносив певний малюнок на тканину, використовуючи олійні фарби і вибійчані дошки.
“Чоботи, чоботи, ви мої…”
У теплу пору селяни зазвичай ходили босі. Щоб працювати на ниві, вдягали шкіряні постоли, а в празник, до храму чи на ярмарок – чоботи чи черевики-чорнобривці.
Чоловіки в регіоні носили тунікоподібні сорочки з прямими глибокими вирізами на грудях, вони мали вузькі комірці-стійки, їх зав’язували червоною стрічкою. Чоловічу сорочку годилося заправляти в штани. Шаровари для буднів шили з домотканої тканини сірого кольору, а празникові – з фабричної, однотонної. Носили чоловіки й сукняні свити, високі смушеві шапки, чоботи, кожухи та інший одяг, звичний на ту пору.
У к. ХІХ століття в чоловічу моду прийшли міські віяння. З’явилися сорочки з ситцю чи бавовни (їх теж заправляли в штани), піджаки, плащі з башликами, картузи та ін. Чоловічий одяг на Полтавщині, порівняно із жіночим, не мав чітких регіональних рис. До слова, жінки цуралися одягати чоловічий одяг, а чоловіки – жіночий.
У ХІХ ст. серед основного взуття були личаки, постоли (поршні), чоботи та черевики (двоє останніх селяни вдягали для свят). Черевики-поршні робили з суцільного шматка грубої шкіри. Жіноче взуття було більш привабливим. Його оздоблювали, приміром, аплікаціями, вирізуванням, решетили на ньому узори, при чому декорували навіть підбори. А взагалі взуття було розкішшю…
Це лише деякі цікаві штрихи, стосовно народного гардероба, який мав і чимало інших цікавих елементів. А на його формування, позитивно і навіть негативно, впливало дуже багато чинників.
