Полтавські жінки здавна славилися своєю красою, а на великі свята, навіть бідні дівчата вміли виглядати як панночки. Свого часу мандрівник О. фон Гун у книзі «Поверхові зауваження по дорозі від Москви у Малоросію восени 1805» відзначав бідність селянства поблизу Яготина Полтавської губернії та запримітив, що шийне жіноче вбрання із справжніх і підроблених коралів часто набагато більше коштує, ніж у весь дім. Однією з найбільш вишуканих серед доступних для широкої маси прикрас були дукачі. Більш детально про це у нашому матеріалі на сайті poltavchanka.info.
Що дукачі відрізняє від сучасних прикрас
Дукачі — це металеві медалеподібні прикраси, які були частиною жіночого і дівочого вбрання у різних регіонах України, великою популярністю користувалися серед полтавських модниць. Селянські родові коштовності створювалися протягом поколінь. Коралі, бурштин, дукачі, хрести, серги переходили від покоління до покоління: зберігалися дбайливіше, ніж сімейні реліквії дворянських родів.
За рідкісними винятками, дукачі, якщо вони не зроблені з монет, дат не мають. Визначити їх давність дає можливість лише аналіз іконографії. На більшості дукачів простежується різноманітність технічних прийомів, форм і сюжетів зображення.
Різноманіття дукачів на Полтавщині
Найскладнішою формою серед полтавських дукачів є позолочена карбована або лита кругла медалеподібна підвіска діаметром близько 50 міліметрів, оправлена плетеним вушком чи двома-трьома короткими ланцюжками до «банта» — позолоченої декоративної брошки.
Таке ж оформлення могла мати будь-яка велика срібна російська чи іноземна монета. Окрема й найпростіша форма полтавських дукачів — медаль з вушком, виконана у техніці лиття з темної міді або світлої латуні як імітації золота. Вушко і обідок, що імітує дротяне плетиво, відливалися разом з медаллю. Такі дукачі майже ніколи не золотили і до бантів не прикріплювали.
Проміжну форму становлять дукачі в дротяних та інших обідках, у яких на вушку, над зображенням, на одному з боків припаяно скромну розетку, невелику литу голівку херувима або подібне. Таке оформлення часто мають дукачі, зроблені з великих срібних монет.
Деякі дукачі, що були поширені на північній Полтавщині, мають відносно масивний бант, з’єднаний з медальйоном за допомогою ланцюжків.
Найпоширенішою на Полтавщині була брошка у вигляді пелюсток, що симетрично розходяться від центру, теж зі скельцями, медальйон так само підвішувалися до брошки на ланцюжках. Тут же зустрічалася дуже гарна ампірна брошка у вигляді корзинки з листям і квітами, скельце зазвичай монтувалося на квітах.
Дослідник І. Г. Спаський відносить її до місцевої полтавської форми банта, а С. А. Таранушенко відзначає цей різновид як типовий для майстерень Лебединських золотарів. Частина дукатів Полтавщини, оправлені дротяними пружинками, бантів не має. Замість них на вушко медальйона прикріплена розетка з кольоровим скельцем, коронка або литий крилатий херувим.
На Полтавщині зустрічається багато медальйонів, цікавих з іконографічного погляду, повністю місцевої роботи, на яких повторюються сюжети дукачів Чернігівщини.
Проте з Полтавщини походить багато дукачів, зроблених у традиційному місцевому обрамлені з великих позолочених монет 18-19-го століття і навіть фабричних бляшок.
Коли закінчилася мода на дукачі
Приблизно з другої половини 19 століття на більшій частині території України дукачі як елемент матеріальної культури починають вироджуватися. З початку 20 століття уже відомий тільки один дукач, присвячений сторіччю видання Енеїди Івана Петровича Котляревського. На його лицевому боці був напис: «30 авг. 1903 г. – Іван Котляревський». Погрудний портрет митця на три четверті вправо. На лівому боці був напис: «100-ліття Енеїди — Полтава». Він був маленький штампований на двох кружках золотистої латуні дукач в оправі з дротяної пружини із бантом, близько 22 міліметрів.
Найповніші колекції дукачів зберігаються в Ермітажі і Російському музеї в Ленінграді, в Історичному музеї в Москві, Чернігівському історичному музеї, Київському історичному музеї та Полтавському краєзнавчому музеї.
