Графиня Милорадович вирізнялася своєю красою та екстравагантністю: вона була прихильницею французької моди, часто подорожувала та вільно володіла французькою, англійською та німецькою мовами. В історію України вона увійшла як жінка, що боролась за незалежність України, підтримувала нужденних, не боялась нікого і нічого, а ще – як нещасну красуню з розбитим серцем. Хто ж така Єлизавета Милорадович? Чому її називали жінкою-емансипе? Та як склалося її особисте життя? Далі на poltavchanka.
Спадкоємиця давнього козацького роду
Єлизавета Іванівна Милорадович (у дівоцтві Скоропадська) народилася 31 грудня 1831 року. Історики досі сперечаються щодо місця народження: за одними даними це відбулось у палаці Качанівка Борзненського повіту Чергнігівської губернії, за іншими – у маєтку Тростянець Прилуцького повіту Полтавської губернії. Проте відомо, що дитячі роки та юність дівчини пройшли у маєтку на Полтавщині. Мала також брата Петра та сестру Наталю.
Єлизавета Іванівна походила з давнього козацького роду та мала пряме відношення до славнозвісного гетьмана Івана Скоропадського, який був при владі з 1708 року по 1722 рік.
Батька Єлизавети звали також Іван Скоропадський. У суспільстві чоловіка дуже поважали, адже він все своє життя присвятив добрим справам: визволяв кріпаків, переймався розвитком культури та освіти, був засновником чоловічої гімназії в Прилуках. Безумовно, погляди батька відобразились на вихованні доньки Єлизавети – жінка перейняла від нього все, і навіть більше, тому власне й увійшла в історію України.
Заміжжя графині Милорадович: а чи була любов?
Заміж Єлизавету Скоропадську віддали у віці 17 років (у 1849 році). Її чоловіком став заможний та рівний по статусу граф Лев Милорадович. Чоловік був старшим на 25 років, займав високий чин статського радника у Полтаві, опікувався Полтавською гімназією та училищем.
Загалом подружжя мало у своєму розпорядженні близько 50 тисяч десятин землі. Крім цього, вони мали великі маєтки у Полтаві, Катеринославі та один маєток у селі Гожули, що під Полтавою. Також в їх підпорядкуванні було близько 2 тисяч селян.
Важко сказати, чи було кохання у родині, адже тривалий час Єлизавета Іванівна демонструвала повне благополуччя. Їх будинок у Полтаві по вулиці Поштампській завжди був відкритий для гостей та друзів і швидко став культурним осередком.
У домі Милорадовичів часто бували композитор Модест Мусоргський, художниця Марія Башкирцева, акторка Марія Заньковецька, актор та письменник Іван Карпенко-Карий, композитор Микола Лисенко.
Будинок Льва та Єлизавети почали називати “центром мистецтв”, а графиню, яка вражала своєю чарівністю та привітністю – “красунею-європейкою, високоосвіченою та передовою жінкою”.
Попри активне культурне та громадське життя, Єлизавета часто хворіла, тому була вимушена їздити до лікарів в Київ, Одесу та за кордон. В історії збереглися листи, які жінка писала своєму чоловікові з Відня та Бадена. В них Єлизавета говорила, що дуже сумує за рідною Україною та просила взяти на себе опіку над домашніми справами.
Коли світ перевернувся з ніг на голову
У шлюбі Єлизавета Милорадович народила двох дітей: доньку Олександру та сина Григорія. У 1852 році в родину Льва та Єлизавети прийшло горе: несподівано померла донечка. Ця подія перевернула світ графині з ніг на голову – вона впала в глибоку депресію, відсторонилася від чоловіка та переїхала жити в Тростянець. У щоденнику Єлизавети Милорадович, який вдалося віднайти історикам, жінка писала, що її життя повністю розбите. Разом з тим, графиня зрозуміла, що зовсім не кохає Льва, а може й не кохала. Відтоді їх відносини так і не змогли налагодитись, а у розмовах з близькими Єлизавета все частіше стала називати чоловіка “дідом”. Справжньою втіхою та сенсом життя для неї стало виховання сина та культурно-політична діяльність.
Внесок у розвиток культури Полтавської губернії
Єлизавета Милорадович зробила значний внесок у культурне життя Полтавської губернії. Її діяльність була спрямована на підтримку культури та освіти: вона виділяла кошти на створення та розвиток недільних шкіл, спонсорувала забезпеченість навчальних закладів підручниками, займалась організацією театральних гуртків, часто сама приходила до шкіл, щоб прочитати лекцію або провести урок. Любила проводити час з дітьми, співати з ними, читати та розповідати казки. Була ініціаторкою створення читальної зали для жителів Полтави, яку пізніше назвали “Народною бібліотекою”. За власні кошти у 1861 році видала буквар. До того ж усі доброчинні заходи, які проводились на той час у місті не проходили без участі графині Милорадович.
Цікаво, що саме за підтримки Єлизавети Іванівни Полтава стала одним із перших міст у Російській імперії, де в принципі з’явились недільні школи, тому викладачам доводилось розробляти навчальні програми фактично з нуля.
Графиня всіляко намагалась зберегти українську культуру та привселюдно висловлювала власну позицію щодо необхідності відокремлення Малоросії від Росії. У 1862 році в одній із відомих французьких газет вийшла стаття, в якій говорилося про чарівну жінку в Полтаві, яка обговорює питання незалежності України та утворення нової держави, якою б мав керувати гетьман – як в давні часи.
Така сміливість полтавської красуні подобалась далеко не кожному, а в кулуарах її стали називати жінкою-емансипе, тобто жінкою без забобонів, занадто самостійною.
Полтавська ж громада дуже полюбила графиню за її діяльність, тому досить часто Єлизавету Іванівну називали ще й “Гетьманшею”.
Активна громадська позиція всупереч всьому
Життєві погляди Єлизавети Милорадович були сформовані не лише батьком. У старшому віці її духовним наставником став відомий державний діяч Михайло Позен, який працював над селянською реформою. Подейкували, що Позен плекав до графині далеко не дружні почуття, проте достеменної інформації про їхній зв’язок не збереглось.
Свої знання Єлизавета Милорадович черпала й із забороненої літератури, яку їй таємно привозили із-за кордону. Одразу після скасування кріпацтва “Гетьманша” подарувала кожному зі своїх підопічних по десятині землі.
Настрої щодо заборони української мови в Російській імперії починали зростати, що призвело до видачі Валуєвського указу у 1863 році, який мав на меті утворити спеціальні цензурні комітети, що зупинили б видання та написання книг “малоросійською” мовою. На цьому тлі Єлизавета Іванівна долучилася до підтримки українських видань на Галичині. Зокрема, графиня таємно спонсорувала журнал “Правда” та підтримувала товариство “Просвіта”.
До речі, мрії Єлизавети Іванівни про гетьманство вдалось втілити її племіннику – Павло Скоропадський став Гетьманом Української Держави, до речі, останнім в історії України.
Раптова смерть “Гетьманші”
Новина про смерть улюбленої полтавської графині неабияк вразила всю громаду. У ніч з 13 на 14 лютого 1890 року у віці 58 років пішла з життя Єлизавета Іванівна Милорадович. Причиною смерті став серцевий напад – лікарі не встигли її врятувати. Була похована поблизу Хрестовоздвиженського монастиря поряд з донькою та чоловіком.
На честь меценатки та культурно діячки було названо декілька вулиць: у Полтаві, Львові, а також селі Гожули.
