Полтавський інститут шляхетних дівчат — це унікальна сторінка в історії жіночої освіти на території України. Заснований у ХІХ столітті навчальний заклад став символом просвітництва, культурного розвитку та суворих моральних засад свого часу. У стінах цього інституту виховувалися майбутні матері, дружини, а іноді й визначні громадські діячки, покликані нести в суспільство ідеали благородства, дисципліни й освіченості. Історія Полтавського інституту шляхетних дівчат — це не лише літопис одного закладу, а й відображення соціальних і культурних процесів епохи. Далі на poltavchanka.
Хто і як розвивав жіночу освіту на Полтавщині?
На початку ХІХ століття дружина дійсного статського радника Семена Кочубея — Парасковія Яківна, яка відзначалася особливою любов’ю до просвіти, відкрила у Полтаві пансіон для 12 шляхетних дівчат із малозабезпечених родин. Цей заклад проіснував до 1816 року. Після призначення князя Миколи Рєпніна на посаду Малоросійського генерал-губернатора у грудні 1817 року його дружина — княгиня Варвара Олексіївна, донька міністра народної освіти графа Олексія Розумовського, також заснувала пансіон для 12 бідних дівчат дворянського походження. Заклад працював на третьому поверсі будинку генерал-губернатора, а сама княгиня фінансувала його особисто.
У 1818 році у Полтаві було відкрито Дворянський благодійний інститут. Заклад було створено від імені уряду. Для інституту Семен Кочубей передав свій будинок із великим земельним наділом, де були сад, ліс, сіножаті та городи. Маєток оцінювався у 70 000 рублів асигнаціями, проте губернатору виплатили лише 50 000 рублів.
Кошти на виховання дівчат із незаможних дворянських родин Полтавської губернії повинні були надавати заможніші дворяни. Спочатку в інституті було 15 вихованок на кошт дворянства та 90 дівчат, які оплачували навчання самостійно. Переданий Кочубеєм дерев’яний будинок швидко почав занепадати, а капітальної підтримки інститут не мав.
У 1828 році князь Рєпнін виділив із державної казни 200 000 рублів асигнаціями на будівництво кам’яної будівлі. Будівельні роботи завершилися у 1832 році, і вже у вересні інститут розмістився у новому приміщенні. До виділених казенних коштів подружжя Рєпніних додало значну суму з власних заощаджень, які було спрямовано на купівлю землі та інші витрати.
Хто спонсорував і чому навчали в інституті?
За задумом Рєпніної, за навчання бідних дівчат мали платити багаті дворяни. На них були покладені благодійні внески у розмірі від 30 до 50 копійок. При цьому не всі вносили повні суми, платили несвоєчасно, а іноді й зовсім відмовлялися від платежів. Стало зрозуміло, що фінансувати такий навчальний заклад виключно за пожертви не вдасться. Утримання інституту було покладено на доходи від установ суспільного призріння Полтавської, Київської та Чернігівської губерній. Кожна з них мала сплатити по 14 000 рублів асигнаціями, що у сумі становило 42 000 рублів.
В інституті було створено наглядову раду, яку очолила Варвара Рєпніна. Вона встановила досить високі навчальні стандарти. Навчальний заклад навіть на початковому етапі мав давати вихованкам знання рівня інституту. По закінченні дівчата мали бути вчительками та знати економіку. Під час навчання вони також вивчали літературу, історію та іноземні мови. Обов’язковими були німецька, французька та латина. Серед інших предметів — всесвітня історія, арифметика та географія.
Як розповідала екскурсоводка Ганна Шендрик, в історичних документах зазначено, що в закладі вивчали стародавню історію, особливо історію Риму. Також в інституті були уроки музики, мистецтва, танців і рукоділля. Це означає, що випускниця такого закладу могла підтримати будь-яку світську бесіду. Вихованок також навчали правил етикету, подачі та сервірування столу.
Викладацький склад
Варвара Рєпніна дуже відповідально підійшла до підбору педагогів для Інституту шляхетних дівчат. Як розповідала дослідниця Алла Тимошенко, серед викладачів була велика конкуренція. Простий учитель не пройшов би конкурсного відбору. Третина педагогів приїхала з Лейпцизького інституту. До Полтави для навчання бідних дворянок за рекомендацією кардинала прибула французька піддана Юлія Олександрівна Реньї. Вона стала першою начальницею інституту. Викладачка працювала у закладі за контрактом із дворянством протягом 11 років.
У 1840-х роках тут працював відомий чеський музикант і педагог Венцеслав Єдлічка. З 1848 року музику в інституті викладав його брат Алоїз. У 1870-х роках викладачем музики у закладі був учень Петра Ілліча Чайковського, відомий український композитор і піаніст Петро Андрійович Щуровський. Крім того, в інституті викладали відомий художник Василь Волков, письменник Степан Стеблін-Камінський та інші знані особистості.
Варто зазначити, що інститут був закритим закладом. Спочатку приймали лише дівчат дворянського походження, а пізніше — дочок представників духовенства і купців віком від 6 до 18 років. Тривалість навчання становила 7 років, а плата коливалася від 130 до 400 рублів на рік. Членами піклувальної ради були Василь Капніст, Микола Новиков, Петро Гулак-Артемовський.
Перехід інституту у відомство імператриці
Понад 10 років навчальний заклад утримувалося полтавським дворянством, а згодом його передали у відомство імператриці Марії Федорівни. У перші роки існування інституту в ньому навчалося лише 15 учениць — по одній від кожного повіту. Потім кількість вихованок почала стрімко зростати. У 1860 році в інституті було 172 учениці, у 1864 — 170 учениць, а у 1910 році — 209 учениць.
У закладі велика увага приділялася релігійно-духовному вихованню. Щонеділі та у святкові дні священники проводили богослужіння. Церква розташовувалася на території інституту. Дівчата повинні були вивчати Закон Божий. Окрім цього, двічі на день усіх вихованок збирали у загальній залі, де одна з них читала молитву. На таких заходах були присутні класні дами та інспекторки. Саме вони контролювали виконання навчальної програми та стежили за дисципліною.
У кожному класі також були наставниці, які привчали вихованок бути слухняними, розсудливими, пристойними й дружніми. Усе у навчальному закладі відбувалося за розкладом. Після підйому о 6-й ранку дівчата молилися і снідали. З 8-ї до 9-ї години ранку в них була підготовка до уроків. Потім починалися безпосередньо уроки. З 12-ї до 14-ї години у розкладі були обід і відпочинок. Потім у дівчат продовжувалися заняття, які тривали до 16-ї години, після чого був полудень. З 16:30 до 19:00 — знову уроки. Потім — година відпочинку. З 20-ї до 21-ї — молитва та підготовка до сну. Рівно о 21:00 усі дівчата мали бути у своїх ліжках.
Покарання та нагороди
В Інституті шляхетних дівчат викладачі й вихователі пильно слідкували за дотриманням чистоти. Перед уроками інспекторки перевіряли охайність учениць. Провинних карали. Для дівчат проводили виховні бесіди, а також саджали їх за останні парти або на спеціальну лавку. У їдальні провинні сиділи окремо. Відомо, що інспекторки не пропускали до класу жодної неохайної учениці.
Поряд із покараннями у Полтавському інституті шляхетних дівчат діяла система заохочень. За пристойну поведінку і сумлінне виконання обов’язків протягом усього перебування у навчальному закладі дівчатам вручали золоті або срібні шифри. Це був знак від імператриці Єлизавети, який вважався підтвердженням високої якості виховання. За зразкову поведінку протягом тижня вихованкам давали святкову стрічку.
Також нагородою вважалося сидіння за першою партою. У цьому закладі учениці займали місця залежно від своїх успіхів.
Полтавський інститут шляхетних дівчат часто відвідували відомі люди, серед яких — Тарас Шевченко, Панас Мирний, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли та багато інших. Важливим є той факт, що випускницями закладу були такі знаменитості, як письменниця Любов Яновська, художниця Юлія Волкова, поетеса Олександра Псьол, а також революціонерка Марія Рейдер і майбутня дружина Панаса Мирного — Олександра Шейдеман.
Чим усе закінчилося?
Полтавський інститут шляхетних дівчат проіснував сто років. Після приходу до влади більшовиків навчальний заклад було евакуйовано до Владикавказа. У 1930 році будівлю передали Інженерно-будівельному інституту, який входив до переліку найбільших вишів України з підготовки фахівців у галузі будівництва. У роки Другої світової війни споруду було зруйновано.
Після завершення бойових дій будівлю відновили у первісному вигляді. Уже кілька десятиліть у ній розміщується Полтавський політехнічний університет. У червні 1997 року навчальному закладові присвоєно ім’я теоретика космонавтики Юрія Кондратюка.
Джерела: