“Розпустили кучері дівчата, Ще й підвели брови для краси. Тільки ти роби як вчила мати, не обрізуй русої коси. Хай вона росте густа та пишна, Кучерявим хлопцям на біду. Я ж тобі, моя чарівна квітко, Сам троянди в коси заплету. Встану рано-вранці до схід сонця, Назбираю квітів запашних. Що ж є краще за дівочі коси, Ще й троянди, вплетені у них?” — співається у чудовій народній пісні, записаній у Коломийському районі на Івано-Франківщині з уст місцевої жінки Ольги Гавкалюк. Довгі і товсті коси в Україні здавна вважалися еталоном краси, джерелом енергії, символом честі і таїли в собі особливі сакральні значення. Тому дівчата традиційно відрощували довге волосся, зокрема й на Полтавщині у к. ХІХ- на поч. ХХ ст. Детальніше про це у нашому матеріалі на сайті poltavchanka.info.
Обряди і вірування, пов’язані з волоссям
Один із найперших та найважливіших обрядів, пов’язаних з волоссям у житті людини — це пострижини. Єдиного усталеного обряду пострижин для всієї України не було. Народознавці кажуть, що на Полтавщині робили пострижини, коли минав перший рік життя дитини. Але пострижини проводили неодноразово: крім іменних чи обрядових, були й повсякденні пострижини, які робились, як правило, напередодні великих свят. Український етнограф, фольклорист, доктор слов’янської етнології Олекса Воропай, окрім звичаю пострижин, описав і звичай спалювати волосся, який раніше люди мотивували тим, щоб дитина не боялася грому.
Коси малим україночкам починали заплітати приблизно з шести років. В народі дівоча коса вважалася символом дівоцтва і незайманості. З косою могла ходити лише дівчина. Жінкам це суворо заборонялося. Тому косу обрізали під час весілля за спеціальним ритуалом. А ще у багатьох місцевостях України косу під вінець просто розплітали (це був найурочистіший момент весільного обряду, що означав кінець дівуванню нареченої), і жінка вже ніколи не мала права її заплітати. Заміжні жінки волосся ховали під очіпок і ходили так довіку, й особливо вже не чепурилися. Це їм було негоже, на відміну від дівчат. У деяких регіонах заміжні жінки закручували волосся у джгут, чи парою пасм укладали довкола голови самі собою, чи намотавши на кібалку (схожа на обруч підкладка з пруття або соломи).
Пострижена — значить зіпсована
Дівчині волосся обрізали хіба у випадку, коли вона ставала покриткою, тобто не вберегла честі й народила позашлюбне дитя. Вважалося, якщо дівчина пострижена, то вона зіпсована, нечесна, легкої поведінки. Право на носіння коси традиційно контролювала громада. На Лівобережній Україні (до цього історичного регіону входили і території Полтавщини) хлопцям дозволялось привселюдно відтяти косу дівчині, яка втратила цнотливість. І навпаки, якщо бачили дівчину з розпущеним волоссям, в народі вірили, що так ходили лише відьми і чаклунки, та й то уночі. Також найбільшою недбалістю, неохайністю для дівчини чи жінки вважалося братися за роботу або сідати за стіл із розпущеним волоссям.
Підстригати косу мав тільки хтось із родичів по чоловічій лінії на повний місяць. Не можна було це робити самій собі.
Українські дівчата влітку ходили з непокритою головою, на свята одягали вінок або прикрашали волосся стрічками. Нерідко навіть зав’язування хусток у дівчат наслідувало вінкоподібні головні убори. Так на Лівобережжі хустку складали в косинку і нею, мов стрічкою, обвивали голову, залишаючи відкритим тім’я, а її кінці зав’язували ззаду на шиї чи під підборіддям.
По-модному!
Українські дівчата. Кременчук. Поч. ХХ ст.
Етнографи кажуть, що на Лівобережній і на Правобережній Україні традиції заплітання жіноцтвом кіс різнилися. Для дівчат Лівобережжя у святкові дні чи в неділю було типовим заплітання волосся в одну косу, а в неї — кілька кольорових стрічок-кісників і вони разом із косою звисали вздовж спини. Часто на Лівобережжі в будень дівчата робили рівний проділ посередині голови, розчісували волосся однаково на обидва боки і заплітали в дві однакові коси і ними обвивали голову ніби вінком. Натомість на Правобережжі і в свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови.
Також на Полтавщині дівчата заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад “у зв’язку”, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані “начоси”, кінці яких закладали за вуха під коси.
Іще молодиці на Полтавщині перший рік після весілля запліталися дрібушками (це маленькі кіски, їх ще називали дрібниці). Про це співалося навіть у весільних піснях. Ось до прикладу таке співоче звернення до молодої: “Оце тобі Маріє, за тоє, Щоб не плела кісоньки втроє. Заплітай кісоньки в дрібушки, Бо вже не ходить тобі в дружки”.
Прикметі вір, а краще перевір!
З волоссям наші предки пов’язували чимало забобонів. Так існувало табу на миття голови у дні посту: середу, п’ятницю, а нерідко і в понеділок. І загалом голову мили мало, десь раз на тиждень, що залежало від пори року і забобонів. Зокрема про це говорить дослідниця Ольга Остапик. У багатьох регіонах у певні дні жінки навіть не розчісувалися, а ще до сходу і після заходу сонця, боячись втратити волосся та набратися всіляких болячок і негараздів. Про це писав письменник і етнограф Борис Грінченко: “Не варто заміжній жінці до сонця і після заходу сонця чесати волосся, так як у темноті можна їх розгубити, внаслідок чого від наговору з’явиться болячка на руках і ногах — “волосяниця”.
Щоб застерегти себе від причарування, заборонялося користуватися чужим гребінцем і позичати комусь свій. Волосся, що випало, не можна було викидати на вулицю, щоб його не розніс вітер і потім боліла голова. Не топтали ногами свого волосся, бо голова теж болітиме. А стрижений чуб викидали на воду, щоб ріс довгий як вода, або під вербу, щоб ріс швидко як верба.
Та що там говорити про давнину? Навіть до наших днів збереглися численні прикмети і забобони, що стосуються волосся. І досі люди остерігаються ділити один гребінець на двох, деякі вагітні уникають стригтися до народин, нерідко волосся з гребінця спалюють, самі себе не стрижуть, обирають перукаря однієї з собою статі, а діток не стрижуть, доки їм не виповниться рік.
Мови про косметичні засоби в давні часи й поготів не було. Для миття волосся предки використовували натуральні продукти. Наприклад, на Гуцульщині, як пише Ольга Остапик, “голову мили в “борщу” (у воду наливали бурякову закваску)” і “мастили голову маслом”. Досить поширеними були відвари з ромашки, кропиви, деревію. Також мили волосся курячими яйцями.
Цікаві факти про чоловічі зачіски українців к. ХІХ-поч. ХХ ст.
Чоловіки особливих вимог щодо догляду за собою не мали. Найпопулярнішою їх зачіскою на всій території України в даний період була зачіска «у скобки» або «під ворота», коли волосся над бровами підрізали горизонтально, а на скронях і потилиці залишали відносно довшим.
Досить поширеною, в першу чергу на Наддніпрянщині (а Середня Наддніпрянщина це зокрема й Полтавщина) була зачіска «під макітру» — волосся підрізали рівним кружком навколо голови, а для того, щоб зробити це якомога рівніше і швидше, на неї вдягали чималий горщик — макітру.
Серед архаїчних зачісок, що зникли в к. ХІХ століття — видозмінений варіант зачіски «оселедець» (побутувала до к. XVIII ст.). У цьому випадку волосся на голові високо голили, залишаючи чуприну, яка спадала по голові. Як зазначав відомий український етнограф Федір Вовк, йому доводилося бачити таку зачіску в ранній молодості.
Довжина волосся і періодичність стрижки залежала від багатьох факторів. За свідченнями ще одного українського фольклориста, етнографа, історика Василя Милорадовича, селяни на Полтавщині в зимовий період залишали волосся довшим, а влітку коротшим, перед святом стриглися і голилися. Він також наводить дані, про особливості волосся і відповідних зачісок. Так чоловікам в яких «як на їжакові стоїть волосся», не радили робити коротку стрижку.
Ще з середини ХІХ ст. в селянське середовище потрапили міські форми зачісок, наприклад «під польку» (коротко та рівно підстрижене волосся).
Зачісування волосся на бік з проділом, за свідченнями українського етнографа Павла Чубинського в другій половині ХІХ ст. було характерно лише для селян, які служили при панському дворі, дійшли до чину писаря чи прожили кілька років у місті. Однак з початком ХХ ст. ця зачіска стала дуже поширеною.
Вуса й бороди зустрічалися по всій території України. Вуса були ознакою зрілості і залишалися при першому голінні парубків. Бороду ж носили тільки старші чоловіки (за винятком Полісся, тут бороди були і в молодих).
