На Полтавщині взуття мало свою історію та риси, що відрізняли його від більшості інших регіонів України. З одного боку, в різних регіонах країни були кліматичні умови та види трудової діяльності. З іншого боку, сусідні держави та військові навали вплинули на зміни в культурі та елементах народного вбрання. Додайте до цього мистецький талант, добрий природний смак і жагу до вдосконалення, які є характерними українськими рисами, і отримаєте результат: складне, барвисте та різноманітне взуття. Далі на poltavchanka.
Червоні чоботи для багатіїв
Виявляється, червоні чоботи не такі типові для полтавців, як ми думали. Ну принаймні не для всіх. Жовті, чорні чи навіть зелені чоботи були значно поширеніші за червоні.
Червоні чоботи завжди були ознакою багатства. Вони також були дуже символічними. Червоні чоботи часто використовували в обрядах. Наприклад, чоловіки повинні були дарувати своїм коханим пару червоних чобіт, щоб висловити свою справжню любов і прихильність. Іноді від них навіть очікували, що вони самі виготовлять чоботи.
Полтавці використовували вовняні устілки, щоб зробити взуття морозостійким. Поширена думка, що чим вище були чоботи і чим більше елементів декору було в них, тим багатші люди їх носили.
Переодягання дівчини з постолів (шкіряних тапочок або сандалів) на весілля в червоні чоботи знаменувало перехід від статусу незаміжньої дівчини до заміжньої.
В місцевій культурі є чимало пісень, народних казок і традицій, пов’язаних із чоботями, в тому числі досить смішних і навіть дивних. Дівчата використовували чобітки для обрядів ворожіння на Андрія, звичайно, на забавах і весіллі.
Наприкінці весільного бенкету наречена мала зняти з ніг новоспеченого чоловіка чоботи, символізуючи свою покору, а потім цими ж чоботями вдарити його, як символ зв’язку, рівності та майбутнього продовження роду.
У Полтавському регіоні традиційними для юнаків були чоботи «витяжки» з низькою халявою. Дівчата також носили чоботи та черевики зі шкіри чорного кольору. Взуття доповнювали шнурками насиченого зеленого відтінку та однотипним орнаментом. Дівчата носили чоботи з вищими підборами. Для жінок кращим було взуття жовто-коричневого кольору на широкому стійкому підборі.
Морщуни та постоли
Традиційним для мешканців Полтавщини вважається взуття зі шкіри. Спочатку її не шили, а складали, створюючи характерні зморшки. Тільки після цього шкіру фіксували на нозі за допомогою довгих мотузок. Звідси пішла назва чобіт – морщуни чи морщенці.
Найчастіше жінки взували невисокі черевики на стійкому підборі зі шнурівкою або гудзиками.
Для зими вибирали шкіряні чобітки чорного чи червоного кольору. У чоботях з високою халявою не прийнято було використовувати підбори. Часто їх замінювали залізними підковами на п’ятах. У 19 столітті популярним стало виворітне взуття. Підмітки до нього пришивалися зсередини, а чоботи виверталися та змочувалися водою.
У теплу пору року або до праці полтавці взували постоли (традиційні українські сандалі, виплетені з лозового або липового лика; плести їх умів кожен. Сплітали міцну підошву, доплітали до неї верх, викінчували петлями для волоків. Стопу обгортали полотняною онучею, ногу аж під коліно завивали полотняною смугою, тоді взували постоли. Перетягнувши волоки через петлі, в’язали густо понад щиколотки, рідко перехрещували по усій нозі, а під коліном знову густо.
Довговічне шкіряне взуття полтавців відзначалося складністю крою та різноманітністю елементів. Вони виготовляли постоли з гострим носком, з суцільної телячої або свинячої шкіри, це було найпоширенішим взуттям до початку ХХ століття. Автентичні «рисовані» чоботи з рифленим низом чобота носили й гуцули.
