Двоє закоханих з великого війська патріотів

Наша історія про Сергія та Ксенію. Це — молода пара з Полтавщини, яка любить одне одного і свою країну, а тому стала на захист Батьківщини у лави ЗСУ, як і чимало українців-патріотів. В умовах військового часу співрозмовники поділилися лиш тим, що можна розповісти назагал про їх армійське сьогодення. Але навіть у цій стислій розповіді важко не помітити героїзм нашого українського народу, щоденний подвиг його армії і їх віру в перемогу. Далі на poltavchanka.

“Відчуваю, що завтра на роботу не прийду” 

Сергій, як і більшість наших армійців, називає себе звичайним солдатом. 2003 року потрапив у лави ЗСУ, як і належить — строковиком. 2014-го добровільно пішов на війну, тоді ще у зону АТО. Воював на крайніх точках фронтів Донецького регіону. Серед іншого, у його військовій біографії — штурм, взяття і зачистка Авдіївки, тривалі бої за аеропорт “Донецьк”. Як і багатьох його тогочасних побратимів, Сергія переповнює злість солдата-патріота за території колись утримані та відвойовані життями й кров’ю наших воїнів. Та він переконаний, що ворожа окупація Донеччини, Луганщини та інших регіонів України — це тимчасово. 

До 24 лютого 2022 року Сергій працював водієм. 23 числа він, повернувшись із чергової поїздки, сказав колегам:

“Відчуваю, що завтра на роботу не прийду” (ми всі пам’ятаємо, яка у ті дні в Україні панувала напруга).

Так і сталося. 24 числа Сергій, знаючи, що перебуває у військовому резерві першої черги, зібрав речі і наступного дня, як і багато українців, пішов у військкомат. Сьогодні, на моє питання про мотивацію він відповідає:

“Мотивація — за Батьківщину, за сім’ю. Як і у всіх наших хлопців на війні. Я люблю Україну, землю цю люблю, дуже подорожувати нею люблю і зроду за життя не було думки звідси назавжди виїхати”. 

Із 25 лютого і більш як півроку Сергій працював у лавах ППО командиром відділення. В силу вимог військового часу, та й через свою скромність, він небагато говорить про цю роботу. Але наголошує, що наші захисники з сил протиповітряної оборони — дуже вправна братія. Здебільшого це донедавна прості хлопці, серед яких чимало невійськових за фахом. Але з початку широкомасштабної війни вони зросли на очах один в одного і в цілого світу. День за днем усе більше відшліфовують майстерність, навички командної роботи із знищення ворожих ракет, безпілотників, іноді навіть дронів (адже це — робота для інших армійських підрозділів). Фахово працюють усі ланки цього механізму, від етапу виявлення радарами ворожих цілей, до повного їх знищення. Українці не втомлюються дякувати нашій ППО, яка під час тривалих повітряних тривог рятує наші життя, об’єкти цивільної, критичної інфраструктури та інші у кожному з регіонів. Сергій говорить, що майстерність його побратимів з ППО постійно зростає і низька результативність останніх ворожих повітряних атак є цьому підтвердженням. Успішним діям військових насамперед сприяють оперативно набутий в польових умовах досвід, військові навчання, а ще сучасні ПЗРК (і їх поповнення, як і авіаційне, артилерійське, для нашої армії точно було б не зайвим). Наші ППО знаходяться і ефективно працюють у таких місцях, де й не подумаєш зустріти людину.

“Хлопці пристосовуються влучати навіть у дуже низькі цілі і “гасити” дуже масштабні атаки. Тут багато простих чоловіків, життя яких досі не було пов’язано з армією. Вони часто уявлення не мали про зброю, якою тепер роблять дива, і здобувають досвід просто в бою. Багато товаришів на війні вже по другій мобілізації і теж брали участь в АТО із 2014-го, але нерідко були задіяні в інших військових сферах. Та головне — бажання знищити ворога, бо це викликає бажання швидко всьому вчитися”, — каже Сергій. 

“Найстрашніше — втратити не світло, а життя…” 

Питаю Сергія, чого нині бракує на фронті і чи дуже докучає погода. Він не нарікає, хоч повторює, що, приміром, сили ППО не відмовилися б від нових надходжень повітряних систем. Військовий додає, що в кожної пори року на війні свої плюси і мінуси. І натякає, що хлопцям не завадило б трошки відпочинку. Та не на часі, бо доки “тривоги в українському небі й на українській землі, доки її треба всіма силами боронити”. І Сергій каже, що кожен зі свідомих українців це робить по-своєму: хтось — на полях бою, хтось на шляхах волонтерських, а хтось просто терпляче зносить усі незручності, спровоковані війною, працюючи для підтримки економіки.

“Люди мають розуміти, що відсутність світла в їхніх оселях — це не найстрашніше. Це просто тимчасові незручності, дискомфорт. Найстрашніше — втратити не світло, а життя. Найстрашніше перебувати там, де кожна його секунда може стати останньою. Повірте, багато військових і цивільних щодня прикладають надзусилля, щоб звичайні люди мали звичні їм блага. І ті, хто не пізнав окупації, загрози життю, власному і своїх рідних, мають радіти і миритися з тимчасовим дискомфортом. У цей час багатьом людям, які знаходяться в окопах, бліндажах і тому подібне, значно важче”, — говорить воїн.

Між тим, Сергій не жаліється і вірить у краще. Наразі він несе службу вже не в лавах ППО, а на забезпеченні польового зв’язку, згідно своєї основної військової спеціальності. Це — ще одна надважлива ділянка в обороні країни. 

І дружина — солдат

А тим часом Сергія чекає Ксенія. Хоча не зовсім у дома, бо вона теж… старший солдат. Ксенія — донька військового. Її батьки родом з Полтавщини. Але так сталося, що через постійні переїзди родини, пов’язані з фахом батька, дівчина з’явилася на світ і провела дитинство в росії. Та вона не просто називає себе українкою, а теж стала на захист Батьківщини як військова. Свого часу Ксенія обрала зовсім інший фах, але в думках завжди витало бажання служити в армії. І російсько-українська війна ще на початковій її стадії, на жаль, стала цьому приводом. 

З Сергієм Ксенія познайомилася, коли служила у військкоматі. Після участі в АТО він прийшов ставати на облік. Згодом вони багато спілкувалися з приводу проходження військових зборів. Вона нерідко його викликала для участі в таких заходах. І спілкування військових переросло у взаємні почуття. Пара побралася і вже не мислить себе одне без одного. 

Ксенія несе службу в повітряних силах ЗСУ. За 7 років армійства жодного разу не пожалкувала, що обрала цей шлях. За її словами, дуже багато дівчат служать на рівні з чоловіками, а є й такі, що змогли їх перевершити.

“Роль жінки в армії дуже велика, та на службі є один недолік — чоловіки природно нас дуже бережуть. Одягнися, погрійся, не наражайся на небезпеку… З одного боку це радує, з іншого навпаки. Бо ми теж дуже сильні! Мені до душі військова служба. Завдання типу: “помри”, але зроби — це моє. А от цивільна робота взагалі не для мене. Тому з 2015-го я — доброволець. Нині вже 8-ий рік на контракті”, — каже співрозмовниця.

Вона, як і Сергій, дуже пишається своїми товаришами по службі. Говорить, що повітряні сили — один великий злагоджений організм, який з дня на день успішно виконує бойові завдання. Це — здебільшого молоді, відважні люди. Робота механіків, інженерів, техніків та багатьох інших фахівців повітряних сил часто “за кадром”. А це — величезний і дуже важливий труд, щоденний внесок у перемогу України. І такою армією, кожною її ланкою, не можна не пишатися.  Також важко уявити, що відчувають перед кожним вильотом ті, хто сідає за штурвал…  Дуже шкода, що час від часу льотчики-Герої здобувають ці звання посмертно…

“Ми ж не починали цю війну, але зобов’язані її припинити…”

Вони обоє переконані, що ця клята війна закінчиться перемогою України. Бо Сергія і Ксенію оточують ті, хто самовіддано вірить у цю перемогу і робить надможливе заради неї! Хоча швидко і легко це не буде…

“Ворог готувався нищити нас тривалий час, він планомірно намагався вивчити нашу тактику, відстежити  слабкі місця. Але ми показали таку потужну відсіч, таку величезну силу! Хлопці на передку, волонтери в тилу, усі небайдужі цивільні: вчитель, лікар, пекар, продавець… які тримають економіку країни. Ціна перемоги буде дуже велика, страшно буде її навіть дізнатися. Але в нас немає іншого вибору. Ми ж не починали цю війну, але зобов’язані її припинити”, — впевнено говорить співрозмовниця.

За словами співрозмовників, тил має все найпотрібніше. А для фронту потрібно більше наступального озброєння, сучасної потужної важкої зброї, боєприпасів, щоб кількість ворожого гарматного м’яса Україна долала якістю власної армії патріотів. Багато потреб покривають волонтери, працює влада, але країни-партнери нашої Батьківщини не повинні стояти осторонь, бо увесь світ зацікавлений позбутися ракової пухлини під назвою “росія”.

.,.,.,.