З тисяч візерунків впізнати Полтавський почерк: яка вона вишивка Полтавщини?

Традиційні вишиванки завжди були нашим національним символом, перлиною в короні України та нашою автентикою. Нині навіть голлівудські зірки висловлюють бажання почуватися ближче до України. На вулицях з’являються одягнені у вишиванки актори та музиканти, дизайнери використовують український орнамент у своїх колекціях. Далі на poltavchanka.info.

Значення вишиванки

Українська вишиванка – це не просто вбрання, це справжній захисний амулет. Перші вишиванки на території України мали насамперед релігійне значення, захищали своїх власників від зла. Тому сорочки прикрашали орнаментом на рукавах, комірі, подолі та скрізь, де тіло було відкрито. Існували спеціальні вишиванки для релігійних ритуалів і святкових подій. Новонародженим немовлятам дарували вишиванки, щоб захистити їх від злих духів.

Вишиванка – один із найдавніших українських атрибутів. Геродот стверджував, що скіфи, які здавна населяли територію України, носили одяг, прикрашений вишивкою. 

Сорочки завжди вишивали жінки, тому вони були сильно емоційно наповнені, символізували добро, любов і вірність.

Першим модником, який поєднав вишиванку з повсякденним одягом, був Іван Франко. Письменник постає на 20-гривневій купюрі саме в такому вбранні.

Вишивання як промисел

Кожен регіон України має свою специфічну вишиванку, яка відрізняється від інших технікою вишивання та візерунком. Кожен район може похвалитися своїми унікальними вишиванками.

На Полтавщині поряд з народною вишивкою функціонувала козацько-старшинська, а відтак — і дворянська та монастириська. Крім того, візерунками оздоблювали не лише чоловічі, жіночі, дитячі сорочки, кожухи, витини, корсетки, головні убори, хустки, а й прикраси житла, насамперед — рушники, речі релігійного призначення — коштовні ризи, підрізники, покрівці, рушники. Останні виготовляли у монастирських майстернях, з них на Полтавщині славилася майстерня Ладинського монастиря.

Із запровадженням кріпацтва виникає мережа поміщицьких майстерень, з яких відомі у Великій Бурімці Золотоніського повіту, Долині Полтавського повіту. У 2 половині ХІХ століття вишивальне ремесло набирає ознак промислу. Ним опікується Полтавське губернське земство, надаючи технологічну та художню допомогу, проводячи посередницьку діяльність, експортуючи вироби за кордон, в Європу та Америку. Цим планомірно займався з 1904 року кустарний склад при земстві.

Мистецьке значення вишивання

Вишивальниці, крім традиційного асортименту, виробляли речі, розраховані на міського й іноземного споживача: портьєри з ламбрекенами, накидки на подушки, накомодники, чайні серветки, матіне, капоти, фартушки, жіночі сумочки та палітурки для книжок.

Вишиті вироби активно збирали колекціонери В. Безпальчев, О. Сластіон, Черниш, Олена Пчілка, природничо-історичний музей Полтавського земства. У 1901 році вперше в Україні про художній рівень доповідали Олена Пчілка та Опанас Сластіон на з’їзді діячів кустарної промисловості у Полтаві. У 1900-1910 роках земство видало альбоми, присвячені рушникам і хусточкам, а через 4 роки у Зінькові — альбом, де репродуковані вироби вишивальниці Насті Батрак. Значного розвитку набуває вишивальна промисловість по закінченню війни, із заснуванням Полтавської спілки “Кустар” у 1921 році. Відкривається велика кількість промислових корпоративних артілей, більшість яких діяли до початку 60-х років ХХ ст. Тепер звужений асортимент вишитих речей виготовляли у виробничо-художньому об’єднані “Полтавчанка” та Решетилівській фабриці художніх виробів імені Клари Цеткін. 

Особливості полтавської вишивки

Орнаментальні мотиви та їх символіка, вживана майстринями перегукується з візерунками, якими оздоблювалися речі палеолітичної Мізинської стоянки — безкінечники, ромби, трикутники. Серед мотивів найпочесніше місце займає антропологічне зображення великої богині — Берегині, із тотемістичних — пташок (півня, качки, павича). Окрім них, використовуються солярні мотиви пов’язані з культом сонця, “світове джерело”, змінена назва — “дерево життя”, а з доби пізнього середньовіччя — “квітка у вазоні” чи просто квітки, гілочки з квітами і листками. 

З XVII століття на Полтавщині у композиції вишитих речей введені зображення ангелів, двоголового орла, з ХІХ століття — дати, ініціали, рядки з народних пісень, присвяти, у радянську добу — написи, емблеми, тематичні зображення і навіть картини.

Як призабутий пласт дуже давньої традиції є популярна на Полтавщині техніка “біллю”, тобто вишивка на білому чи сірому полотні білими нитками, зокрема, у Решетилівці, Нових Санжарах, Великій Павлівці, Великих Будищах, Вереміївці. Святковості та витонченості надає вишивці кольорова гама ніжних приглушених, пастельних барв блакитного, вохристого коричневого, зеленкуватого і відтінки сірого. Найпопулярнішим був і є червоний колір ниток. Дуже зрідка зустрічається чорний. 

У козацькому середовищі вишивали золотими, срібними та різнобарвними нитками, простою заполоччю червоного і білого кольорів, у Монастирському — гаптування — вишивка сухозлітка, тобто золотими і срібними нитками. Народне вишивання Полтавщини має значну кількість технік: мережки (серед них — вирізування, безчисна, затяганка), настилування (інші назви — лічильна, точна і полтавська гладь), занизування, лиштва, штапівка, зерновий вивід, верхоплут, рушниковий шов. 

З кінця ХІХ століття негативний вплив на розвиток вишивання мали малюнки етикеток косметичних фірм Ралле і Брокара, завдяки чому поширеною стала хрестикова техніка. 

В 20-х роках ХХ століття у районі Гадяча та Котельви набуло поширення тамбурне вишивання, у повоєнний період розповсюджується строкате натуралістичне трактування рослинних візерунків, композиції міщанського характеру. 

Полтавські майстри та майстрині

З величезної маси майстринь історія лишила нам обмаль імен. У Полтавському краєзнавчому музеї зберігається рушник робити Оксани Шапки 40-х років ХІХ століття. Упродовж ХІХ століття вишивальниці демонстрували свої вироби на виставках. Завдяки збереженим звітам можна назвати окремі прізвища. 

Так, у 1846 році у Ромнах на Іллінському ярмарку велику на той час суму — 5 карбованців сріблом за рушники одержали майстри, на прізвище Ольхина і Козаренко з Хорольського повіту, на наступних торгах у Ромнах — 7 карбованців Ганна Кочерга з Пирятина та 5 карбованців Маруся Карпусь із Прилуцького повіту. 

У 1884 році у Миргороді 5 карбованців сріблом за свої товари отримали  Олексадра Устименко і 3 карбованці Раїса Худоминська, обидві місцеві. 

Починаючи з 1882 року полтавські вишивальниці брали участь у Всеросійських виставках, художніх, промислових у Москві, сільськогосподарських у Харкові, у Нижньому Новгороді, кустарних у Петербурзі, у Києві, численних ярмаркових експозиціях. 

Серед видатних митців вишивання ХХ століття: Ганна Зленко, яка стала майстром народного мистецтва, Явдоха Бодня та Олена Ребрик з Решетилівки, Федунська Ажажа з Великих Сорочинців — всі вони учасниці всесвітньої виставки 1937 року в Парижі. Відомі заслужені майстри народної творчості Олена Василенко та Олександра Великодна, Григорій Гринь.