Це неперевершена майстриня не дожила до 100-річчя всього півроку, але зі своє життя встигла пережити війну, створити тисячі робіт, надихнути мільйони людей та зробити Крим справжньою колискою української вишивки. Вона віддано і пристрасно боролася за збереження української культури, створила власну школу вишивки і зробила для України більше, ніж тодішні можновладці. Далі на poltavchanka.
Інтелігентна сім’я та Володимир Короленко
Сосюрко Віра (прізвище в дівоцтві) народилася у 1911 році в Лубнах в сім’ї інтелігентів, які мали козацьке коріння і берегли національні традиції. Її мати Лідія була художницею і співачкою в хорі, а батько Сергій працював на залізниці. Сім’я була культурно освіченою та патріотичною, співала романси, пісні, танцювала, батько грав на гармоніці, мати – на гітарі. А сама Віра освоїла фортепіано та відвідувала балетну студію. Але з часом в її серці все більше місця відводилося для вишивки.
Інтелігентне походження Віри дозволило їй оточити себе людьми культури та науки. Вона була хрещеною матір’ю Володимира Короленка — відомого українського письменника. Саме для нього Віра створила свій перший рушник. Згодом на подарованому батьками українському костюмі зробила свою унікальну вишивку.
Дівчина навчалася в Полтавській Маріїнській гімназії, працювала в артілі вишивки в місті Лубни. Збираючи народні елементи, згодом почала створювати власні візерунки. Першою великою нагородою Віри стала грамота на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві у 1936 році.
Наслідки Другої світової війни та переїзд до Криму
Напередодні Другої світової війни вона одружилася з земляком Михайлом Роїком, в них народився син Вадим. В період Другої світової війни енкаведисти заарештували батька її чоловіка, він загинув у сталінських концтаборах, сім’я навіть не змогла поховати тіло. Кілька десятиліть Віра вважалася дочкою “ворога народу”. Проте навіть після реабілітації, влада ставилася до Віри з острахом та упередженням.
Віра Сергіївна згадувала, що її та матір в голодні воєнні роки врятувала саме вишивка, яку вони обмінювали на продукти. Сама жінка потрапила під обстріл, ударною хвилею її відкинуло та засипало землею. А наслідком цього стало важка контузія, переломи. Її сім’я не знала чи буде Віра жити, адже довго вона не могла говорити та нічого не чула. Два роки Віра була прикута до ліжка і не мали змоги працювати над вишивкою. Жінка вирішила освоїти вишивання лівою рукою, адже та працювала краще. І це вдалося. Ледве живого після закінчення війни її чоловіка привезли до Лубен. Після довгої реабілітації сім’я переїжджає до Ставрополя, де майстерня продовжує вишивання. Але проблеми зі здоров’ям давалися взнаки і за порадою лікарів сім’я оселяється в Криму.
Педагогічна діяльність та перші виставки
Саме на півострові Віра починає викладацьку діяльність, деякі дослідники вважають, що тоді майстриня створила кримську школу української вишивки. Вона викладала основи вишивки для дітей та дорослих з усієї України, бо вважала що саме це ремесло несе культурний код нації і вчила своїх підопічних його розпізнавати.
За своє життя пані Віра пропонувала близько 300 технік вишивання. Сюжети вона не копіювала, а вигадували сама надихаючись навколишньою дійсністю. Головними властивостями її робіт є лаконічність кольору, чіткість малюнка, емоційність та натхнення іконописом. Її роботи можна розгадувати роками, і все одно до кінця не зрозуміти всієї глибини знакової системи.
Як педагог вона була дуже вибагливою та нетерпимою до будь-якої фальші в українській народній вишивці. Саме через таку високу планку в неї були недоброзичливці та вороги, її часто переслідували через репресованого батька та підозру у державній зраді.
Перша персональна виставка Віри Роїк відбулася у Лубнах 1981 року, під назвою “Український рушник”. Хоч мисткиня жила у Криму, вона з теплотою і ніжністю ставилася до батьківщини, періодично з виставками навідувала Кобиляки, Гадяч, Полтаву, Диканьку та Лубни. У своїх згадках вона писала про те, що саме на Полтавський землі вона заряджається оптимізмом, знаходить натхнення та нові мотиви для своїх творів. Тут вона знайомиться з провідними письменниками, художниками та культурними діячами, прозваши себе «кримською полтавкою».
Віра власноруч організувала близько 150 персональних виставок по всій Україні та за її межами — Польщі, Туреччині, Німеччині, Росії та Болгарії. Згодом почала публікувати свої статті у пресі. Художниця ніколи не зупинялася на досягнутому, проходила навчання та курси вишивання, крою, шиття, зокрема, у Московському навчальному художньому комбінаті.
Слава прийшла в період Незалежності
Проте на широкий загал пані Віра стала відома лише з набуттям Україною незалежності. Її виставка, яка залишила назву “Український рушник”, була справжнім проривом і приваблювала тисяч туристів до Криму. У 2006 році була створена Міжнародна премія імені Віри Роїк, яка надавалася за примноження національних досягнень і традицій української вишивки. Вже у похилому віці Віра взяла участь у створенні рушника національної єдності у 2008 році.
Жінка сама дивувалася своєму ентузіазму та фантазії. У спогадах писала, що їй самій важко повірити, що тоненькою голкою та нитками вона може створити увесь спектр людських емоцій від любові до ненависті. В 99 років, вона залишалася натхненною, позитивною та будувала плани на своє 100-річчя. У цей час вона їздить з виставкою степовими районами Криму. Символічним стало і те, що остання робота – рушник, який названий “На славу Криму” був створений за чотири роки до його анексії.
Ідеї Віри Роїк продовжуються в її учнях
Ім’я Віри Роїк назавжди закарбоване в національній пам’яті України, внесене до енциклопедій, державних видань, загалом матеріали про неї є у семиста книгах, виданих 11 мовами. Роботи Віри Роїк прикрашають 44 музеї світу. Навіть після її смерті продовжувалися виставки, які присвячувалися пам’яті мисткині. На них експонувалися роботи її учнів, які високо цінували професіоналізм та душевність пані Віри. На кожній виставці художниця проводила майстер-класи для тих, хто навіть не тримав ніколи голку в руці. Не було жодного відвідувача, який би не виходив звідти із захопленням.
Її голубою мрією було створити в Україні музей української народної вишивки її імені, однак через бюрократизм влади, досі проєкт не було втілено в життя. Однак у 2010 році у Сімферополі з’явилася вулиця названа на честь вишивальниці. Пані Віра отримала звання Героя України, Заслуженого майстра народних мистецтв, члена Національної ліги народних промислів, усіх почесних звань та нагород годі перерахувати
Після себе Віра Сергіївна лишила не тільки тисячі робіт, а й талановитих учнів, деякі з них згодом об’єдналися в гурт Калинонька. Кілька жінок працювали на громадських засадах, зберігаючи традиції української вишивки, взяли участь у 16 групових експозиціях. Саме вони напередодні анексії Криму внесли пропозицію створити великий Рушник Соборності, який представляв би візерунки усіх національностей і народів, що населяють Крим. До проєкту долучилися майже 20 майстринь з різних громад Криму.
